Ніжин: МІСТО ЗІ ЗНАКОМ КАДУЦЕЯ
Час від часу з Києва треба вибиратися в провінцію, бо мегаполіс втомлює до знемоги
Але не йдеться про сад-город, де перманентно точиться війна з усілякими шкідниками. А просто так собі походити по місту, в якому ти бувала і яке хотілося б знову побачити. Мені, наприклад, подобається Сіверщина, зокрема Ніжин. Добиратися до нього легко — туди йдуть електрички, автобуси, маршрутки. Кілька годин — і ти вже пурхаєш, мов та пташка, забувши про різні клопоти й проблеми. Ну хоча б на цей день.

Цікавий, передусім, історичний абрис міста: давнє поселення Унєжин, засноване за часів київського князя Володимира Великого, згадується в літопису за Іпатіївським списком від 1147 року. Це була прикордонна застава на межі з Диким полем. Як і інші поселення Чернігівського князівства, Ніжин потерпав від нападів татаро-монгольських орд, згодом його завоювали поляки. Повстання проти них очолив полковник Степан Остряниця, ці події лягли в основу незакінченого роману М. Гоголя «Гетьман», а окремі епізоди ввійшли до повісті «Тарас Бульба». І тільки 1648 року Ніжин визволили від поляків війська Богдана Хмельницького, за його указом місто стало полковим, а Ніжинський козацький полк отримав герб, де на верхньому червоному полі зображено потиск двох рук (символ торгової угоди), на нижньому блакитному — кадуцей (жезл бога Меркурія, символ торгівлі). Саме тут у червні 1663 року відбулася козацька «Чорна рада», вона вибрала нового гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького, якого потім козаки вбили в Диканьці. Ось такі зигзаги історії. У війні шведів із Росією Ніжинський полк став на бік Петра І і переслідував війська Карла ХІІ та гетьмана Мазепи аж до Дніпра.

Починаючи з другої половини ХVII століття місто стає одним із головних торговельних і ремісничих центрів в Лівобережній Україні. Кожний із цехів, де працювали ковалі, ткачі, гончарі, кравці, шевці, ювеліри, мав своє знамено, свої звичаї. Тричі на рік гомоніли знамениті ярмарки, які тривали до двох тижнів. На них з’їжджався люд не тільки з України, а й з Росії, з-за кордону. Річний товарообіг цих торговиць становив понад мільйон карбованців — сума на той час величезна. Їх скасували на початку 1930-х років — у совєтської влади були інші пріоритети, свої політичні та економічні плани, щоб заморити до смерті українців.

1782 року в зв’язку із завоюванням Росією Криму та Причорномор’я Ніжин втрачає статус полкового міста, а згодом 1831 року царський уряд скасовує надане йому магдебурзьке право. За наказом Катерини ІІ в Ніжині, як і в інших козацьких укріпленнях, знищили фортечні стіни, вежі і бастіони. Коли 1787 року імператриця по дорозі до Криму тут зупинилася, то, побачивши ці руїни, була дуже задоволена: вони не нагадували більше про колишні козацькі вольності.

Однак незнищенним виявився тут дух благодійництва: заможні козаки, грошовиті купці офірували чималі кошти на будівництво храмів, і Ніжин був оздоблений ними, як дорогоцінним намистом, більшістю їх (17) були зруйновані за совєтських часів. А ті, що залишилися, підтверджують відомий вислів: архітектура — це увічнена в камені музика. Однією з найгарніших була Успенська церква, в якій, до речі, вінчався випускник Ніжинського ліцею, письменник Леонід Глібов із Параскою, донькою протоієрея цієї ж церкви Федора Бордоноса, в яку згодом закохався письменник П. Куліш. Священик хрестив також Миколу, сина чиновника поштової станції Семена Самокиша, майбутнього відомого художника-баталіста. Влітку 1943 року радянські солдати висадили в повітря п’ятибанну Успенську церкву, а 1959 року танк доруйнував рештки її стін.

Можна годинами милуватися п’ятиглавим Миколаївським собором, найдавнішим у місті. Побудований 1863 року в стилі українського бароко, він є пам’яткою козацької слави. Збереглася й Введенська церква однойменного монастиря, при якому були готель і школи іконопису, різьби по дереву та художньої вишивки. Чудові також споруди ХVIII століття — чоловічий Благовіщенський монастир та унікальний ансамбль грецьких храмів, з яких уціліли церкви архистратига Михайла та Всехсвятська. Збудовані на кошти купців братів Зосимаді, вони відреставровані. Я пригадую, коли в 1990-ті роки їх бачила, то було румовище, суцільна скорбота.

Загалом, грецька тема особлива для Ніжина. Тут був квартал, своєрідний акрополь — релігійний, адміністративний, комерційний, освітній центр, який заснували біженці, що втекли зі своєї батьківщини, завойованої Туреччиною. В середині ХVIII століття греки складали вісім відсотків населення Ніжина. Вони вели інтенсивну торгівлю, цьому сприяли великі пільги, які їм надавали спочатку гетьмани, зокрема Б. Хмельницький, а потім російські царі. Греки одержали самоврядування, їх звільнили від податків і торговельних мит. У 1696 році відкрито грецьку школу при церкві. Вчилися в ній переважно діти греків, траплялися й винятки: її вихованцем став відомий український історик, археограф М. Бантиш-Каменський. А ще з греками пов’язана слава знаменитих ніжинських огірків. За переказами, вони виростили тут особливий сорт. Свої соління та маринади купці доставляли навіть до імператорського столу.

Ніжин — місто юності Гоголя, тут він прожив сім літ (із 1821 по 1828 рік). Ніжинська гімназія вищих наук Безбородька чи ліцей — одна з духовних домінант міста. За своїм уставом ліцей прирівнювався до університету і нагадував царськосільський. У російській імперії Ніжин був єдиним повітовим містом, яке мало вищий навчальний заклад. Гімназію відкрили 1820 року. Це монументальна триповерхова споруда в стилі класицизму, фасад якої прикрашає 12 струнких білих колон. Студенти називали його «білим лебедем». Збудована гімназія за проектом архітектора А. Руска. Серед її вихованців були М. Гоголь, В. Забіла, Н. Кукольник, Є. Гребінка та інші українці. «Ніжинський ліцей возносився посеред низькорослого містечка як палац, як храм науки, немов якийсь нонсенс, котрий суперечив усьому ходу життя в цій глушині», — писав літературознавець І. Золотуський. А був це тоді закутень, по Соборній площі бродили свині, кури, корови, собаки. У купецьких домах і розкиданих обіруч річки Остер хатах рано гасили вогні, і місто поглинала темрява, через яку пробивалося містичне світло місяця, згадував професор гімназії, історик Лавровський.

Ось таке химерне поєднання — Ліцей і домашній звіринець — у центрі Ніжина. Зрештою, химерного багато і в місячній творчості Миколи Гоголя, який згодом, полишивши Ніжин, поїде, як бальзаківський Растіньяк, здобувати Петербург. Щодо цього влучне зауваження літературознавця Ю. Шевельова: Гоголь «вирішив завоювати Росію за українським моральним кодексом, і це призвело до роздвоєння його душі». Очевидно, місто, описане в «Ревізорі», неможливо уявити без Ніжина, без знання механізму повітового життя, яке письменник ніде не міг так досконало спостерігати, як тут (зрештою, більшість життя він провів у дорозі та за кордоном).

У радянські часи ліцей став педінститутом, нині це педагогічний університет. Споруда й понині вражає аристократизмом, вишуканим смаком. Є тут музей Гоголя, кімната історії закладу, картинна галерея, де зібрана колекція творів вітчизняних і західноєвропейських художників ХVI-XVIII століть.

Ніжин цікавий своєю старовинною забудовою, деякі кам’яниці вціліли. Їх можна побачити на вулиці Гоголя. До 1881 року вона називалася Мостова, бо була вимощена обструганими дерев’яними полінами. Микола Васильович писав про неї у шостій главі поеми «Мертві душі»: «Эти бревна, как фортепьянные клавиши, подымались то вверх, то вниз, и необерегшийся ездок приобретал шишку на затылок, или синее пятно на лоб, или же случалось своими собственными зубами откусить пребольно собственный язык».

На початку вулиці розташована двоповерхова кам’яниця — колишній купецький клуб, а нині університетська бібліотека. Книжковий фонд її налічує понад 500 тисяч томів, багато на давньогрецькій, латинській, санскриті та інших мовах світу. Поруч із цим приміщенням височіє колишня церква Івана Богослова (1751), в якій поєднано два стилі — бароко і класицизм. Нині тут осів архів. А в одному зі скверів Голосіївської вулиці стоїть пам’ятник «українському Магеллану» — Юрію Лисянському, нащадкові козацького роду. Син священика здобув освіту в Петербурзькому морському шляхетному корпусі. Він став визнаним дослідником-географом, етнографом, його ім’ям названо понад 10 географічних об’єктів. Лисянський тричі перший: як мореплавець, що обігнув земну кулю (1803-1806 роки); як капітан, що встановив світовий рекорд, подолавши шлях від Китаю до Англії, не зайшовши за 140 днів у жоден з портів. Як географ перший із європейців побачив і описав невідомі землі, зокрема невеликий острів у Тихому океані, що донині носить його ім’я.

На цій же вулиці розташований комплекс споруд колишнього Благовіщенського чоловічого монастиря, збудованого 1716 року митрополитом Стефаном Яворським. Він був другом І. Мазепи, писав на його честь панегірики, а потім перекинувся до Петра І і оголосив у церкві анафему гетьманові. Центральна споруда монастиря Михайлівський собор (висота 55 м) збудована для прославлення перемоги російського війська під Полтавою.

Поруч із цим монастирем розташований ще один невеликий сквер, в обрамленні тінистих дерев і ліхтарів. Це частина колишньої Соборної площі, яку розпланували 1870 року з ініціативи і на кошт В. Тарновського молодшого. А 1881 року в сквері встановили перший у світі пам’ятник М. Гоголю. Я зумисне запитала кількох перехожих, хто його автор. Відповіді не почула, а годилося б знати, що це видатний скульптор Пармен Забіла, який створив мармурове погруддя Т. Шевченка, художників В. Маковського, В. Боровиковського, М. Ге, а також М. Ломоносова, М. Салтикова-Щедріна. Кошти на пам’ятник збирало населення Чернігівської губернії. На постаменті вмонтовані мідні дошки із цитатою М. Гоголя. Якщо підійти впритул ліворуч до пам’ятника, то в складках одягу Гоголя можна побачити профіль П. Забіли — ось така цікава деталь. У 1893 році за ініціативи української інтелігенції було створено Народний дім. Тут виступали М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька. Зауважу, що Марія Костянтинівна для Ніжина — це те саме, що Т. Шевченко для Моринців. Вона понад 20 років прожила в цьому місті, з її допомогою були створені народний хор, симфонічний оркестр, український театр. Але історична пам’ять про неї нині вмістилася в маленькій залі художнього відділу краєзнавчого музею і відкритті 1993 року пам’ятника на площі її імені. Відвідувачам музею розповідають про те, що в Ніжині зберігся єдиний в Україні меморіальний будинок артистки. Але екскурсій там не проводять, бо це аварійний дім, хоча, як не раз казала Марія Костянтинівна, «після її смерті він прислужиться до будь-якої культурної потреби».

Я поцікавилася в історика, пам’яткознавця Сергія Зозулі, чому держава не реставрує його. «Будинок в жалюгідному стані, там мешкає кілька сімей, — пояснив він. — Склалася парадоксальна ситуація: на ньому висить охоронна таблиця. Але за документацією виявляється, що на обліку перебуває лише «дошка». Вирубується сад, який плекала Заньковецька, зменшується територія обійстя за рахунок приватних котеджів на сусідніх вулицях».

Із Ніжином пов’язано також ім’я Тараса Шевченка. Сюди він приїхав 1846 року, подорожуючи Україною з О. Афанасьєвим-Чужбинським. Його привабила можливість побачитися з другом Іваном Сошенком, який тоді викладав у повітовому училищі. А другий приїзд був трагічний, коли тіло поета перевозили з Петербурга в Україну. Біля застави на Московській вулиці зібралася інтелігенція, ремісники з розгорнутими корогвами та цеховими знаками, студенти ліцею, гімназисти. Колісницю з домовиною привезли до Спасо-Преображенської церкви, де поета відспівали. В 1991 році тут встановлено меморіальний знак, а в парку імені Т. Шевченка споруджено пам’ятник (скульптор О. Скобликов).

Унікальним і єдиним в Україні є комплекс будівель Ніжинської поштової станції (1780-1781 рр.), що складався з контори (з апартаментами директора і готелем), двох флігелів (будинку станційного наглядача та ямського приміщення), конюшень, каретника та фуражного складу. Нині це відділ краєзнавчого музею, тут є постійно діюча експозиція. Вона розповідає про історію поштової служби від часів Київської Русі до ХХ століття. Сама ж станція з’явилась у Ніжині після запровадження регулярного тракту між Києвом та Москвою. Тут приймали спочатку службову, а потім особисту кореспонденцію. Поштове відомство займалося й перевезенням пасажирів, що їздили в диліжансі, який експонується в музеї, зберігся також і квиток, тоді його називали подорожня. Оскільки поїздка за тих часів тривала і кілька днів, то пасажири ночували на станції. В 1860 році тут у сім’ї поштаря народився художник Микола Самокиш: одне з його полотен на поштову тематику зберігається в музеї. Про станцію можна розповідати багато цікавого, досить сказати, що тут зупинялися Т. Шевченко, О. Пушкін, М. Гоголь, М. Ломоносов.

…Ось такий культурно-історичний пласт, таку щедру ниву залишили родаки ніжинцям. На ній благодатно сходили зерна доброго, мудрого, вічного. Але згодом поле зубожіло, та й сівачі були не ті. Багато чого пішло з вітром, забулося, обміліло. І однак, хоч поволі, та все реальніше проступають на мапі нашої держави духовні координати провінції, цього величезного материка України.

Автор: Ольга МЕЛЬНИК

"Мистецька сторінка"




Додано: 25-Чер-08 02:53 | Автор: Майшев

Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
Підписка:1
Код *: