Естетизм М.М. Коцюбинського - КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Естетизм М.М. Коцюбинського (як чинник формування культурної ідентичності українців)
Естетизм М.М. Коцюбинського
Майшев Дата: П'ятниця, 10-Лют-12, 00:35 | Повідомлення # 1
Головний адміністратор
Група: Адміністрація
Повідомлень: 179
Репутація: 5 []
Статус: відпочиває
Естетизм М.Коцюбинського як чинник формування культурної ідентичності українців

Зближеність публіцистики й літератури є характерною рисою „молодих слов’янських літератур”, які, на відміну від інших європейських (латинізованих), не увібрали в себе античної традиції, фольклорно-поганської форманти, а постали одразу як християнізоване письменство.
Одним із перших вказав на цю особливість давньоукраїнської літератури М.Драгоманов. Художнє секуляризоване слово розвивалося переважно в річищі усної народнопоетичної словесності. Відтак публіцистична домінанта наявна в усіх кращих пам’ятках давнього українського письменства. Не широко представлену белетристику XIV-XV ст., з її націленістю на розважальну світську тематику, називали „безкорисною”.
Суспільно-історичні обставини – потреба обстоювати релігійну та національну ідентичність українців – сприяли збереженню публіцистичного компоненту в літературі пізнішого часу, попри появу й виокремлення журналістики. Втім кожна літературна епоха по-своєму коригувала межі публіцистики. Виникнення літературно-художньої критики за Просвітництва також пов’язувалося з потребою піднести публіцистичний пафос мистецтва, літератури.
Кінець XIX – початок ХХ століття прикметні літературними дискусіями між прихильниками „чистого мистецтва” та адептами суспільної, ідейної літератури. Щоправда, і до сьогодні серед літературознавців немає одностайності щодо того: публіцистична наснаженість – недолік чи специфіка української літератури? Та й сама проблема давно переросла окреслені рамки і постала, як проблема сутності літератури загалом. Уперше ж зманіфестована й теоретично осмислена вона була модерністами. (Межі і завдання нашої розвідки не дають можливості детальніше окреслити філософсько-естетичні підвалини, новітні мистецькі засади модернізму, концепцію особистості в ньому. Окремі аспекти цього складного комплексу художніх явищ досліджували Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Дмитро Затонський, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Ільницький та ін.). Як слушно відзначала Соломія Павличко, велика роль у формуванні нового естетичного простору належала літературним альманахам 1900-х років. [1; 97].
1900 р. в Чернігові Б.Грінченко впорядковує альманах „Хвиля за хвилею”, де вміщений твір М.Коцюбинського „Для загального добра”; 1903 р. у Києві виходить альманах на згадку П.Куліша „Дубове листя”, його укладачами були М.Чернявський, М.Коцюбинський та Б.Грінченко (тут видрукуване оповідання М.Коцюбинського „Лялечка”); цього ж року в Одесі з’являється літературно-художній збірник „З-над хмар і долин”, упорядкований М.Вороним, до якого М.Коцюбинський подав новелу „На камені”. За короткий час М.Коцюбинський захоплюється ідеєю видання нового літературного збірника – „З потоку життя”.
Кожний укладач збірника намагався втілити певну концепцію. У 1905 р. альманах „Багаття” в Одесі видрукував член „Братства тарасівців” Іван Липа, який, запрошуючи М.Коцюбинського до співпраці, писав: „Цей альманах буде вже не „З-над хмар і долин”, а про землю з усіма її пекучими проблемами. Бажалося б мати також матеріали й науково-популярні, як от про літературу, історію, або й публіцистичні” [2; 210].
Іван Липа згадує про альманах М.Вороного 1903 р. і його спрямування, як про звісну річ. Замислюючи літературний збірник, Микола Вороний 1901 р. вмістив у „Літературно-науковому віснику” заклик до українських митців взяти участь у створенні русько-українського альманаху, „який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій та напрямків у сучасних літературах європейських...”. Далі укладач окреслював своє естетичне кредо: „Усуваючи на бік різні заспівані тенденції та вимушені моралі, що раз-у-раз зводили наших молодих письменників на стежку шабльону і вузької обмежености, а також уникаючи творів грубо-натуралістичних, брутальних, натомість бажалося б творів хоч з маленькою ціхою оригінальности, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом; бажалося б творів, де було б хоч трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю... На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага” [3; 14].
У листі від 13 серпня 1901 р. до М.Коцюбинського, Вороний персонально пропонує прозаїку надати твори до альманаху, а також уточнює свою позицію як видавця: „усуваючи на бік моралізаторські і взагалі тенденційні заміри, обрали собі провідною зорею єдине – чисту штуку! Художня виробленість форми і хоч трошки оригінальний зміст – се наші головні жадання. Бажалося б уникати творів грубо-реалістичного напрямку (хіба що з художнім публіцистичним поглубленням), а натомість були б раді творам з легким фільозофічним (філософським) повоєм (пантеїстичним, метафізичним)” [4, 166]. Втім, Вороний не лише уклінно – „шапочку знявши” – просить відомого письменника стати автором колективної збірки, він наголошує на відповідності окремих творів М.Коцюбинського замисленій концепції видання й описово згадує його „етюд” „На крилах пісні” (інша назва – „Пісня. Картка зі щоденника”).
Відозва М.Вороного одразу викликала відгук серед опонентів, найвідомішим серед яких був Сергій Єфремов („На мёртвой точке”, „В поисках новой красоты”). Слід зауважити, що Єфремов, не схвально ставлячись до захоплення формою, експериментування за рахунок змісту, недооцінював і творчість представників бароко („якого-небудь Величковського та іже з ним”), котрі „гралися в „акростихи”, здобували собі славу „раками” та іншими „кур’єзними віршами” [5; 613]. Специфічно трактував історик літератури і модернізм, не вбачав перспектив для його розвитку в національному письменстві: „Виключний естетизм, ця модна схоластика нашого часу, на українському ґрунті особливо виразно виявив своє вбожество, не маючи в обставинах життя тих умов, що його підпирали б, і з цього погляду доля модерністичних заходів у нас може бути цікавою ілюстрацією в історії модернізму взагалі” [5; 559].
Поверхове захоплення українських письменників західноєвропейським модернізмом не імпонувало й Іванові Франкові, котрий обстоював іманентний розвиток національного письменства, гостро виступав проти неталановитих творів, замаскованих „в філософію всіх песимістів та „надчоловіків”, у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатанистів та декадентів накупу” [6; 35].
М.Вороний змушений був роз’яснювати окремі положення свого „Одкритого листа”, опублікованого в „Літературно-науковому віснику”, який, за його ж висловом, наведеним в автобіографії, „в історії нашого письменства набув значення мовби „маніфесту” (у такий спосіб характеризував його і С.Єфремов у статті „В поисках новой красоты”). Зокрема в епістолярії до М.Коцюбинського від 29 жовтня 1901 р. він пише: „Правда, такі вирази в моїм листі як „чиста штука”, „усунення тенденцій” можуть збаламутити людину, бо тепер сфера штуки досить таки збаламучена новими течіями і напрямками і репрезентант кожної такої течії по-своєму тлумачить і штуку і її завдання. Про себе скажу, що я признаю символізм і не признаю скаліченого російського декадентства, бо се витвір нездарів [...].
Тенденційності в поетичній творчості не признаю (се вже буде фабрикація на марку), а ідейність (теж саме зміст) мусить бути, бо се ж душа твору. Формою в поезії надзвичайно дорожу, бо одно діло – псалом співати, друге діло – на волів гукати. Реалізм вважаю складовою частиною штуки, а не її цілістю. Грубого реалізму в поезії цілком не визнаю” [4; 169-170].
І.Франко, характеризуючи Лесю Українку як „артистку в повнім значенні сього слова”, В.Стефаника як „може, найбільшого артиста, який появився у нас від часу Шевченка”, зараховуючи М.Коцюбинського „до тої самої групи письменників, у першім ряді артистів”, – в семантичній двоїстості французького art – апелював не лише до значення майстерність, а й – мистецтво, штука. М.Вороний обирає кін – місцем професійної реалізації, слово „Артист” – творчим псевдонімом. „Почав писати з такого ж побудження, з якого люди починають співати”, – пригадував поет [7; 39].
Безперечно, і він належав до тієї когорти письменників-артистів, уважний до психологічного боку творчості, ігрової сутності мистецтва, екстатичний не лише у художньому самовиявленні, а й в епістолярії, мемуарах, власному житті. У додатку до автобіографії, яку писав для Олександра Івановича Білецького, М.Вороний розповідав: „в Чернігові, коли в 1904 р. я розійшовся з дружиною і жив у присілку, Халявінська волость, сам-один у селянській хаті, яку сам замітав і споряджав, мені вчувався дзвінок поштового візка, що ось-ось наближається і стукіт чиєїсь руки в шибку мого вікна (ніби жінка вертається). Тоді ж, доведений до розпачу, я хотів позбавити себе життя: розпалив грубу і затулив комин, а сам положився спати; коли чад наповнив хату і став душити мене, я в кошмарі почув крик дитини, мого малого синка, що лишився при жінці. Якась сила підхопила мене, штовхнула в двері, що не були щільно зачинені, і я впав на сніг, де пролежав довго, доки не отямився...” [7; 35].
Намагаючись з’ясувати для себе природу цих галюцинацій та „здатності ілюзіоністичної взагалі”, поет припускав, що це властивості його акторської натури.
Ще одне поняття, яке корелюється з естетизмом, – елітарність. Оскільки естетичний смак освіченого читача формується на класичних європейських зразках, „наш інтелігент не хоче вже читати нашої книжки”, – констатує М.Вороний. (Див. докладніше про це у статті О.Дорошкевича „До історії модернізму на Україні”) [8; 74-75].
В епістолярії 1898 р. М.Коцюбинський також висловлював думку про потребу літературного альманаху виключно для інтелігенції [9; 271].
У 1903 р. письменник експлікує власну тезу – відтак інтелігенція для нього не лише читач, але й об’єкт зображення: „За сто літ існування новіша література наша (з причин, вияснення яких належить до історії) живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія – ото майже й все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника. Винятки очевидячки минаємо.
Власне – ми маємо на меті видати літературний збірник (поезії, новели, повісті, драматичні твори), в якому хотілось би помістити нові, ніде не друковані твори, переважно з життя сучасної інтелігенції, а також на теми соціальні, психологічні, історичні і ін.” [9; 338-339].
Але і в Коцюбинського, котрий висуває вимогу „обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності” [9, 338-339] були попередники, – висновувалась вона, передусім, з літературно-критичних розправ М.Драгоманова.
Літературна громадськість ініціативу М.Коцюбинського, яка цілком відповідала стратегічному завданню – дбати про повноформатність української літератури, зустріла амбівалентно.
Любов Яновська у питанні про обсяги української літератури, її читача, солідаризувалась з М.Коцюбинським, відзначала, що і своєю художньою творчістю він долає стереотип: „малороссийская книжка только для народа” [10, 378].
Панас Мирний, розмірковуючи над ідеєю М.Коцюбинського створити збірник із творів про життя інтелігенції, висловлює занепокоєння: „невже то ви геть зовсім зречетеся творів з життя селянського, – того життя, що виробило нашу живу мову, що давно заснувалося і ще й досі дає свої живі оригінальні зразки своїх типів, а не общечоловіків?” (старших літераторів українських насторожувала і „космополітичність” модернізму – Т.Д.). Якщо для М.Коцюбинського питання: „Чи є у нас своя шляхта?” мало однозначну, ствердну відповідь, то П.Мирний і тут вагався: „Що ж до нашої інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тільки починає складатися, та й то, вихована іншою школою, вона досі не подала таких яскравих зразків, щоб їх можна було назвати своїми, оригінальними... Через те і література не захоплювала їх, бо нічого було захоплювати”. І нарешті найприкметніше: „Чи варто... тягти досі нашу живу літературу на диби високих матерій [...] коли б ваш захід видати збірник задля інтелігенції і тілько з життя її, – не подав у світ такої страви, що нею тільки смакували б одні і геть-то завзяті народолюбці” [2; 356-357].
Попередник і вчитель М.Коцюбинського у літературі – І.Нечуй-Левицький, погоджуючись із видавцем майбутнього альманаху щодо тематики українського письменства, об’єкта його зображення (а це – „усі верстви, усе життя, усіх людей, які тільки є на території українського плем’я” [10; 14], у міркуваннях щодо читацької аудиторії до певної міри перегукувався з Панасом Мирним: „селяни, тільки й читають з цікавістю ті утвори, де обписується їх життя, й, певно, позіхали з нудьги, якби їм довелось читати якогось, наприклад, „Кіна, або Генія розпусти” або хоч би й „Євгенія Онєгіна”. Так, надіюсь, позіхає з нудьги і наша просвічена верства, як читає утвори про народ...” [10; 14]. Від таких суджень недалеко й до тези про дві літератури в одній національній – „про пана і про мужика”. Втім, як зауважувала Соломія Павличко у вже згадуваній тут праці, саме інтелігенція і була читачем книг для народу і про народ.
У листі-відповіді М.Коцюбинський запевнив Панаса Мирного, що не мав „на меті взагалі зректися творів з життя селянського”, що лише прагнув „звернути увагу наших літературних сил на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний і т.п.” [2; 358].
Причетність М.Коцюбинського до формування дискурсу модернізму в українській літературі, вочевидь, належить розглядати у кількох площинах: теоретичної риторики, епістолярію, перекладів, упорядкування альманахів, художньої практики ets. У кожній із них різний ступінь виявлення модерного. М.Коцюбинський не належав до теоретиків модернізму, однак у його епістолярії, не офіційному, приватному дискурсі, заторкується проблема нового естетичного простору. Постає вона, віддзеркаливши в собі усі особливості становлення модернізму в українському письменстві – перехідний характер, двоїстість, нерадикальність, неяскраво виявлений конфлікт між старим та новим, прагнення синтезувати нове з наявним традиційним (твердив М.Коцюбинський і про невичерпність реалізму, його широкі межі). Усе це дало підстави пізнішим дослідникам говорити про тупцювання першопрохідців модернізму довкола давніх нерозв’язаних питань, обмеженість, марґінальність означеного художнього явища на національному ґрунті. Як перекладач та упорядник альманахів, М.Коцюбинський також не виконав вповні „місії” модернізації літератури, його новаторство виявилось, насамперед, у художній практиці – у прозі.

Тетяна Дзюба,
м. Чернігів

Література:

1. Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 447 с.
2. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т.3. – Чернігів: КП „Видавництво „Чернігівські обереги”, 2002. – 480 с.
3. Літературно-науковий вісник. – 1901. – Т.16. – С.14.
4. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т.1. – К.: „Українські Пропілеї”, 2002. – 367 с.
5. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: „Феміна”, 1995. – 688 с.
6. Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. – К., 1984. – Т.31. – С.35.
7. Вороний Микола. До статті Олекс. Ів. Білецького про мене. – Слово і час. – 1994. - №7. – С.34-43.
8. Дорошкевич О. До історії модернізму на Україні // Життя й революція. – 1925. – Жовтень. – С.70-76.
9. Коцюбинський М. Твори: У 6-ти т. – К., 1961. – Т.5. – С.271.
10. Листи до Михайла Коцюбинського. – Т.4. – Ніжин: „Аспект-Поліграф”, 2003. – 400 с.

Матеріали науково-практичної конференції «Феномен Михайла Коцюбинського у художніх вимірах українства», що відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського 16-17 вересня 2009 р.
http://kotsubinsky.org


інформаційна служба
 
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Естетизм М.М. Коцюбинського (як чинник формування культурної ідентичності українців)
Сторінка 1 з 11
Пошук:
Гаряча лінія