Михайло Коцюбинський і музика - КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Михайло Коцюбинський і музика
Михайло Коцюбинський і музика
Майшев Дата: П'ятниця, 10-Лют-12, 00:42 | Повідомлення # 1
Головний адміністратор
Група: Адміністрація
Повідомлень: 179
Репутація: 5 []
Статус: відпочиває
Михайло Коцюбинський і музика

Література і музика – ті галузі культури, між якими існує особливо тісний взаємозв’язок. Можна сказати, що в історії української культури вони пов’язані між собою нероздільно, тому що важко назвати видатного українського письменника чи поета, який би не брав участі у музичному житті.
До плеяди видатних представників української літератури, що залишили певний слід у розвитку вітчизняної музики, належить і Михайло Михайлович Коцюбинський.
Родина дрібного урядовця Михайла Коцюбинського (батько письменника) жила у Вінниці. Незважаючи на матеріальні нестатки, стосунки у родині були теплі. Діти багато читали та навчалися музиці. Мати майбутнього письменника Гликерія Максимівна дуже любила пісні: “ Мати … з тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди… Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька”.[10].
Вразливий хлопчик любив слухати чудові пісні, які лунали вечорами на Поділлі. Згодом дитячі враження Михайлика знайшли відображення в оповіданні ”Як ми їздили до криниці”, де письменник розповів про святковий ярмарок, що закінчився нічними співами.
Кобзарі та лірники завжди привертали особливу увагу юного Коцюбинського. “Знав маленький хлопчик і талановитого народного співця, сліпого лірника Купер’яна. У минулому кріпак, який бунтував проти пана та був засланим на каторгу, Купер’ян багато пережив у своєму житті і ці переживання відтворював у своїх піснях”.[10] Чоловік пам’ятав чимало народних пісень, старовинних дум і танцювальних мелодій. Під його впливом хлопчик і сам “починає створювати пісні, схожі на народні, організовує вистави домашнього театру за мотивами народних пісень”. [10]
У бібліотеці юнака можна було знайти “Український співаник”, “Чумацькі народні пісні”, “Сборник песен буковинского народа”, “Сербські народні думи і пісні”, “Турецькі народні пісні”.[10]
Середню освіту майбутній письменник здобував у Шаргородському духовному училищі. Відомо, що на той час у бурсах та семінаріях обов’язковими вважалися уроки співу та теорії музики. Хоровий спів був на високому виконавському рівні.
У 1891 році юнак складає іспит на звання народного вчителя і два роки працює в Лопатинцях Ямпільського повіту на Поділлі. Саме у ці роки значно розширюється його музичний світогляд. Буваючи на гулянках та співанках, письменник вивчає фольклор: відвідує вечорниці, весілля, знайомиться з народними обрядами. Також товаришує з Андрієм Дуляком, який допомагає збирати народнопісенну творчість. У Лопатинцях були записані такі пісні: “Слаба я, слаба”, “Та не жаль мені та ні на кого” тощо. Частина цих записів пізніше була надрукована у тритомнику “Етнографічних матеріалів” Б.Грінченка.
Згодом зібрані пісенні матеріали допомогли Коцюбинському при написанні творів, побудованих на фольклорній сюжетній основі (“Про двох цапків”, “Дві кізочки”, “Завидющий брат” тощо).
1892 – 1897 роки – Коцюбинський працює в Молдавії, у філоксерній комісії. У цей період життя з’являється оповідання “Для загального добра”. Перебуваючи серед селян на виноградниках, письменник цікавиться їхніми піснями, що виконуються під час робіт, тоді ж записує три чумацьких пісні, які пізніше використовує як основу в оповіданні “На крилах пісні”.
На запрошення фольклориста В. Гнатюка Коцюбинський їде у село Криворівню. Там записує велику кількість коломийок, приказок, описів народних звичаїв: “Наперед студіював він місцеву природу, ходив по лісі та по царинках, вертаючи все з повним оберемком різних квітів, про яких назви і призначення випитував опісля селян. Робив собі всякі записки. Розмовляв із селянами на різні теми, заходив до їх хат, придивлявся всьому пильно, не поминаючи нічого, навіть найменшої дрібниці. Крім того прочитував усяку доступну літературу, артистичну і наукову”.[2; 177] Вся ця робота передувала написанню “зворушливої розповіді про чисту, поетичну любов Івана і Марічки”[3; 207] – повісті “Тіні забутих предків”.
Письменник жив дуже активним, напруженим життям та дуже любив музику і не пропускав жодної нагоди прилучитися до цього виду мистецтва. Повз його увагу не пройшли вистави російської оперної трупи в Житомирі ( з артистом трупи Чебановим у нього були товариські стосунки), а також вистави столичних театрів.
Дуже рідко міг поїхати Михайло Михайлович до Петербурга чи Москви, але завжди використовував таку нагоду. На той час тільки в січні 1901 року два найбільших театри Петербурга дали двадцять одну оперну та балетну вистави.
У Маріїнському театрі йшли “Євгеній Онєгін” та “Пікова Дама” П.Чайковського, “Дубровський” Є.Направника та “Юдіф” Сєрова. Великий Шаляпін співав Мефістофеля у “Фаусті” Ш.Гуно.
Тоді ж відбулися постановки опер Р. Вагнера “Лоенгрін” та “Трістан та Ізольда” ( у цих постановках брали участь такі видатні артисти, як Ф. Литвин, М. Фігнер та І.Єршов).
В італійській опері можна було побачити “Травіату”, “Бал – маскарад”, “Ріголетто” Дж. Верді, “Севільського цирульника” Дж.Россіні, “Гугеноти” Дж. Мейєрбера, “Міньйон” А.Тома. 11 січня у “Балі –маскараді” партію Амелії співала Соломія Крушельницька, партію Ренато виконував Матіа Баттістіні. Треба зауважити, що Коцюбинський з особливою прихильністю ставився до творчості видатної української співачки Соломії Крушельницької.
Взагалі, у родині Коцюбинських часто слухали музику. Донька письменника Ірина згадувала: “Тато й бабуня дуже любили музику та співи. Коли до нас приходили бандуристи або лірники, для бабуні на ганок виносили крісло, а ми, дітвора, вміщувались на сходинках і сиділи, мов гороб’ята, ворухливі та щебетливі. Та тільки лунав вступний акорд, всі завмирали, вслухаючись у пісню.
Одного разу запросили цимбаліста. Йому звільнили місце на столі, поставивши цимбали на склянки, наповнені наполовину водою. Щоб був кращий звук, і він дуже майстерно грав українські мелодії на цьому інструменті”. [10]
Серед улюблених народних пісень письменника були жартівливі “Задумала стара баба та й розбагатіти” та “Ой у лузі” до того ж Коцюбинський дуже любив хоровий спів, розповідав дітям про обряди, любив зустрічати з сім’єю різдвяні канікули, співаючи колядки та щедрівки.
Нотна бібліотека родини зберігає нотні теки в палітурках із золотими літерами – серед них – фортепіанні твори західноєвропейських класиків, клавіри опер та перекладення вокальної музики для фортепіано.
Дружина Михайла Михайловича Віра Устимівна володіла таким значним фортепіанним репертуаром, грала вдома для близьких та гостей, навчала музики дітей. У домі звучали фортепіанні мініатюри Шумана, Шопена, Гріга. Із захопленням слухав письменник “Запорізький марш” М. Завадського у майстерному виконанні дружини. Можна було також почути оперу Джузеппе Верді “Травіата”. Лунала тут і “Казка про царя Салтана” М. Римського-Корсакова, де композитор використовував старовинні народні обряди, пісні та казки. Любили “Патетичну сонату”, П’яту симфонію, грандіозний фінал Дев’ятої симфонії Л.Бетховена.
Не полишала Віра Устимівна і громадських справ. Разом з чоловіком брала участь у роботі музично-драматичного товариства, водночас “організовувала літературно-музичні вечори для дітей (ставилася опера М. Лисенка “Коза-дереза” з сольними номерами, ансамблями, хором та інструментальним супроводом – прим. автора) концерти і лекції для “Просвіти”.
Крім інструментальної музики, у привітній родині Коцюбинських виконувався уривок з опери П.Чайковського “Пікова Дама” “Мой миленький дружок, любезный пастушок” та уривки з опери “Євгеній Онєгін”. Особливою повагою в сім’ї користувалися твори Л.Бетховена (захоплення “Апасіонатою” та “Місячною сонатою” залишиться у Коцюбинського на все життя).
Щотижня збиралась у Коцюбинських і літературна молодь: Х. Василь Блакитний, Аркадій Казка, Павло Тичина. Музикою цікавилися всі, але серед молодих літераторів особливо треба виділити юного семінариста Павла Тичину, якого тут уже знали не лише як поета, а й як обдарованого музиканта.
Тичина познайомився з Коцюбинським восени 1910 року. На цей час майбутній поет навчається у семінарії, маючи абсолютний музичний слух, диригує семінарським хором, співає у декількох хорах, грає на декількох музичних інструментах та починає писати власні поетичні твори. Спілкування між Коцюбинським та Тичиною випало на той час, коли письменник переживав найвищий творчий злет. У березні 1910 року він закінчив повість “Fata morgana”. Після цього виходить “Тіні забутих предків” (1911 р.), “Подарунок на іменини” (1912 р.).
Павло завітав до нього разом з М. Жуком та товаришем по семінарії В. Елланським ( Блакитним). За свідченням сучасників, Коцюбинський мав найбільший вплив на молодого Тичину. Ні Борис Грінченко з дружиною Марією Загірною, ні Микола Вороний, ні Микола Чернявський, які були постійними учасниками “субот” у домі Михайла Михайловича, не могли порівнятися з письменником по здатності впливати на творчу молодь. І Тичина разом із молодими В. Елланським (Блакитним), І.Цитовичем, А.Казкою, О.Соколовським із великим бажанням відвідували літературні “суботи”. “Вчилися ми у Коцюбинського любити і цінувати українську народну пісню, фольклор, думи і мудрість народу”.[8; 7]
У вірші-спогаді “Перше знайомство”, створеному у 1910 році, поет описує концерт у Чернігівській семінарії, на якому вперше побачив Коцюбинського: “Оркестр семінаристів грав “Жайворонка” М. Глінки. Ніжні “пташині” трелі цього романсу нагадали поету спів жайворонка, описаний у новелі Коцюбинського ”Intermezzo”. Образ письменника також пов’язується з музичними враженнями і відчуттями:
він
дивився кудись поперед себе. Строї
мінялись в музиці, а він один
сидів наструнчений і себе гідний –
серед усіх – творець!..”[10]
Тичина називав Коцюбинського своїм першим учителем. Очевидно, маючи на увазі загальний вплив улюбленого письменника, якому “було властиве поетичне бачення світу”
Крім того, що на знаменитих літературних вечорах, які проходили у Михайла Коцюбинського, завжди лунала різножанрова музика, а вечорами у вітальні звучали фортепіанні мініатюри Шумана, Шопена, Гріга, їх помешкання часто відвідували діячі мистецтва, серед них – Микола Лисенко.
Письменник одним із перших дав глибоку і правильну оцінку ролі композитора у справі розвитку національного мистецтва. Ці дві людини мали спільні громадські інтереси, були близько знайомі між собою, в листі до Максима Горького Михайло Коцюбинський назвав Лисенка “близькою людиною”. У фондах музею зберігається 25 листів композитора до письменника. Лисенко та Коцюбинський багато зробили для активізації музичного життя.
Згадуючи активну громадську роботу двох видатних особистостей, не можна не згадати концерт в Чернігові 28 лютого 1907 року, до організації якого Михайло Михайлович доклав чимало сил та енергії. У ньому взяли участь найвидатніші виконавські сили України того часу: тенор світової слави Олександр Мишуга, відома співачка Марія Дейша-Сіоницька, сам Лисенко як піаніст і акомпаніатор. “У виступах митців важливе місце займали твори вітчизняної народної та професіональної музики. Концерт став важливою культурною подією в житті Чернігова, надовго запам’ятався слухачам”. [3;207]
Лисенко був автором хорових, оперних, камерних, інструментальних і вокальних творів, дослідником фольклору, піаністом та диригентом, педагогом, громадським діячем. У свою чергу композитор тонко розумів творчість Михайла Коцюбинського. Говорив, що бачить стільки мелодичності, що так і хочеться перекласти їх на музику. Лисенко захоплювався повістю “Тіні забутих предків”, називаючи її чудовою поемою у прозі.
У вітальні чернігівського будинку стояв грамофон. Коцюбинські мали як на той час досить значну фонотеку. Для того, щоб музику було чути далеко, влітку грамофон ставили на верхній веранді. Звучали народні пісні, романси, уривки з опер, зокрема монологи з опери “Демон” Антона Рубінштейна та його дует на слова Михайла Лермонтова “Горные вершины”, арія Йонтека з опери “Галька” польського композитора Станіслава Монюшка тощо.
Із спогадів Ірини Михайлівни відомо, що діти Коцюбинських кожного вівторка ходили на концерти, які найчастіше відбувалися у залі Дворянського зібрання або у приміщенні товариства “Просвіта”. Концерти почали проходити інтенсивніше після відкриття у Чернігові у 1908 році музичних класів місцевого відділення Російського музичного товариства, роль якого у розвитку музичної культури Чернігова важко переоцінити.
І не дивно, адже до музичних класів було запрошено кваліфікованих педагогів — випускників Петербурзької та Московської консерваторій. Музично-теоретичні предмети викладав О.Соловйов, очолював музичні класи вільний художник Петербурзької консерваторії учень О.В.Вержбиловича, чудовий віолончеліст, педагог С.В.Вільконський. У рецензії на перший прилюдний виступ С. Вільконського газета “Чернігівське слово” писала, що концерт був справжнім тріумфом, називала віолончеліста віртуозом. Коли під диригуванням Вільконського відбувались симфонічні зібрання, у них брали участь і місцеві музиканти-професіонали та любителі, серед них – вищезгадуваний Павло Тичина. Виконувались твори П.Чайковського, М.Римського-Корсакова, А.Лядова, Е.Гріга, Й.Гайдна, третя та п’ята симфонії Л.Бетховена.
Російське музичне товариство стало центром музичного життя Чернігова. Тут щороку відбувались такі цикли концертів: “Історичні музичні вечори”, “Камерні зібрання”, “Вечори сучасного романсу” тощо. Також можна було послухати камерні інструментальні твори російських композиторів: О.Бородіна, П.Чайковського, К.Аренського, С.Рахманінова, О.Гречанінова, Р.Глієра, західних композиторів — Л.Бетховена, Й.Гайдна, В.Моцарта, Р.Шумана, Ф.Шуберта, Ф.Мендельсона, К.Сен-Санса, Ц.Франка та інших. Часто лунали романси російських і зарубіжних творців.
З нагоди 46-роковин з дня смерті Шевченка у Чернігові відбувся літературно-музичний вечір, на якому був присутнім і Михайло Коцюбинський. На концерті прозвучала “Думка” В. Заремби, “Безмежнеє поле”, “Полюбилася я”, “Якби стрілися ми знову” М.Лисенка. У концерті взяла участь відома скрипачка, педагог музично-драматичної школи М.Лисенка О. Вонсовська, яка виконала Другу українську рапсодію М. Лисенка (транскрипція для скрипки і фортепіано М.Сікарда) і “Тарантелу” Сарасате. Партію фортепіано виконувала чернігівська піаністка В.Рашевська – пізніше педагог музичних класів Російського музичного товариства.
У березні 1909 року відзначалося 100-річчя з дня народження М.Гоголя. На концерті, присвяченому цій даті виконувалися сцени з опери М.Римського-Корсакова “Майська ніч”, хори К. Стеценка.
Отже, в колі музичних інтересів письменника співіснували пісні і фортепіанна п’єса, опера і симфонія. Його цікавили різні музичні жанри і стилі.
Як уже говорилося вище, Коцюбинський дружив з композиторами. Письменник був людиною музично обдарованою, хоча й не професіонал, він цікавився питаннями музичної творчості, виконання та педагогіки.
Крім Лисенка, серед представників української культури, що спілкувалися з Коцюбинським, виділяється постать Гната Хоткевича – талановитого літератора та композитора, знавця народних інструментів.
Знайомий був і з артистами-виконавцями. Серед них і Олександр Петрович Мишуга – всесвітньо відомий співак. Артист був просто закоханий у Михайла Коцюбинського і ніяк не міг забути як письменник всіх їх приймав у себе в хаті, який він милий, вихований, добрий, розумний господар: “Мені сильно сподобалось все: будинок, чудовий садок і взагалі садиба, любовно обсаджена різними деревами. З яким розумінням і любов’ю в садибі було посаджено масу різних квітів, видно було, що господар дуже любив квіти і розумівся в них. Багато було різних сортів троянд”.
Музикант-виконавець Михайло Венедикитович Микиша теж був одним із знайомих письменника. Він був вихованець музично-драматичної школи імені Лисенка. Спочатку вчився у класі М.Зотової, а потім в класі вищезгадуваного співака-артиста і педагога О.Мишуги: “…образ Коцюбинського назавжди врізався у мою пам’ять. Найбільше враження зробили на мене його великі, замріяні. Він мав статну, вище середнього зросту фігуру; красивої форми, чисту, до блиску виголену голову, прекрасні вуса, які йому дуже йшли і прикрашали його обличчя. Одягнутий був у білий, елегантно пошитий костюм. Взагалі, в його постаті, одязі і манерах було стільки простоти, скромності і в той же час відбивалось якесь внутрішнє благородство і привабливість. Рухи його були скупі, жодного зайвого жесту, голос проникливий, прекрасного баритонового тембру, який запам’ятовувався і глибоко западав у серце. Від першої зустрічі з Михайлом Михайловичем у мене залишилось враження про нього як про надзвичайно розумну, культурну, виховану людину”.
Марія Андріанівна Дейша-Сіоницька, солістка Маріїнського театру в Петербурзі, а згодом – Великого театру в Москві, була родичкою дружини письменника. Талановита актриса, виконавською майстерністю якої захоплювалися П.Чайковський та С.Рахманінов, активний музично-громадський діяч, вона багато зробила у справі пропаганди музики в масах, працюючи в організованій С.Танєєвим та Б.Яворським Московській консерваторії.
У статті “Вироби селянок з Поділля на виставі в Чикаго” Коцюбинський згадує ім’я Євгенії Линьової, відомої співачки, фольклориста та диригента хору. У грудні 1892 року одночасно з виставкою відбувся виступ хору, яким диригувала Євгенія Линьова. Програма концерту складалася з українських народних пісень. Про виступ Линьової – співачки і диригента – Коцюбинський говорив як про одну з перших спроб “перед цілим світом заявити, що і ми, українці, існуємо та маємо свою культуру”..
Перебуваючи на Капрі, познайомився М.Коцюбинський і з Федором Івановичем Шаляпіним. Про зустрічі з ним письменник згадує в листах до родини. Співак розповідав про своє дитинство, про перші виступи на оперній сцені. Вечорами лунали російські народні пісні “Дубинушка”, “Ей, ухнем”, “Песня про блоху” (“Пісня Мефістофеля у винарні Ауербаха”) М.Мусоргського, уривки з опери “Хованщина”. Захоплюючись співом видатного російського актора, Коцюбинський намагався придбати всі платівки із записом його голосу і потім у Чернігові, у колі родини з насолодою слухав їх.
Відомо, що ”велику увагу письменники кінця XIX - початку XX ст. приділяли ритмічності прози, мелодійності мови. Ритмічність, плавність мови, відповідність її внутрішнього ритму зображуваним подіям – одна з основних рис і поетики Коцюбинського”. [4] Саме тому його з повним правом можна назвати не лише поетом у прозі, а й письменником-музикантом.
Він дуже часто вживає порівняння, взяті з галузі музики: “Плохо быть писателем. Вечно чувствуешь какие-то обязанности, вечно имеешь широко открытые глаза для наблюдений, вечно натягиваешь струны сердца и настраиваешь их для мелодий природы”.
Чеський перекладач В.Бочковський писав М.Коцюбинському, що він з його “чудового літературного утвору” “Сон” виніс більше музично-малярське враження, ніж чисто літературне”: “Впрочім це я вже раніше зауважив на деяких Ваших оповіданнях. Читаючи “Сон”, я рівночасно інтуїтивно чув музику Гріга (спеціально музику піснею Сольвейг та “Смерть Озе”)…[9; № 762] Інший кореспондент теж зазначав, що йому важко передати словами враження від новели “Сон”, як і від почутої чудової музики: “Так Михайле Михайловичу, вірте, що таке моє враження від “Сну”, багато місць із “Сну” для мене – музика; вони як красива музична мелодія мимоволі запам’ятовуються і западають у душу“. [9; № 846] Деякі вважали, що композиція деяких творів письменника нагадує композиції музичного твору, зокрема у розвитку різних ліричних тем, які то сплітаються, то розбігаються. Наприклад, для одного з них “Невідомий” нагадує сонату-алегро, “Intermezzo” – симфонію. (4)
Пісня стала лейтмотивом творчості Коцюбинського. В оповіданні “На крилах пісні” в основу твору покладено народну пісню “Чумак”(“Ясно, ясно, а сонечко сходить”) Письменник знав різні варіанти цієї пісні, записаної фольклористами та зупинився на варіанті, записаної зі співу селян.
Крім основної мелодії він вводить цитати з інших народних пісень “Та сірі воли, сірі половії”, “Ой у полі криниченька” тощо. Вони відповідають за драматургію оповідання. Не тільки сюжет, а й уся розповідь стилізована під пісню. Приклади подібного використання фольклорного матеріалу в музиці знаходимо у Другій симфонії Л.Ревуцького, у творах М.Леонтовича. У композиторів – це приклад симфонізації пісні. У Коцюбинського пісня симфонізована в оповіданні.
“На крилах пісні” єдиний у своєму роді приклад такого використання пісні у творчості Коцюбинського. Але в інших творах письменник залучає різні жанри до виявлення основної сюжетної лінії, проте вони не стають основою твору як у оповіданні “На крилах пісні”.
Наприклад, у повісті “На віру” музика є важливим чинником у розкритті характерів основних персонажів. Пісня, яку співала Настя, привабила Гната. “Ниви їх були поруч. Дівчина співала якусь пісню. Йому сподобався голос дівчини, і він подумав, що добре було б слухати таку пісню в хаті довгого зимового вечора. (…) Настя якось зразу припала йому до серця”.
Говорячи про музику у творчості Коцюбинського, не можна не згадати повість “Тіні забутих предків”, наскрізь пройняту народнопісенними та музичними образами.
“Недарма Олена Кульчицька, створюючи свої ілюстрації – мистецькі коментарі до цього твору, доповнила їх нотними зразками гуцульських співанок”. [3; 214]. Як уже говорилося, створенню цього твору передувала копітка праця та спілкування з фольклористом В.Гнатюком, ретельне вивчення фольклорно-етнографічного дослідження “Гуцульщина” В.Шухевича та інших наукових праць.
В основі сюжету лежать народні легенди про те, що творцем музики є чорт. Людина може навчитися музики від щезника. Саме так Іван вчиться грати свої мелодії на сопілці. Блукаючи, малий Іван спиняється високо в горах. “І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, – і скаменів. На камені, верхи сидів ”той “, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і , заплющивши очі, дув у флояру. “Нема моїх кіз…Нема моїх кіз…” - розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. “Є мої кози…Є мої кози…” – заскакали радісно згуки…”
Герой повісті має тонку, поетичну душу. Скориставшись народними повір’ями про те, що лісовик-Чугайстр відразу запрошує стрічного в танець, письменник дає картину спільного танцю.
Марічка теж музично обдарована, співає співанки, які ”здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах”. Закінчується повість запозиченою з народного життя картиною похорон.
У молодості Михайло Коцюбинський складав вірші. Від цього заняття в нього залишилось вміння добирати рими і у прозових творах. Його оповідання та повісті наскрізь музикальні. Він часто використовує алітерації та звукозображальні засоби.
В етюді “Невідомий” – чергування глухих і дзвінких приголосних, шиплячих створює матовий, приглушений колорит, підкреслює напружену зосередженість самотньої людини-в’язня, що згадує останні події перед ув’язненням.
У “музичному епізоді” з новели “Intermezzo”, в якому змальовано спів жайворонка, письменник передає справжню “симфонію поля”: “ Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що то з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.
А з гори сипле та й сипле…витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.
Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри”.
Новела цікава і побудовою, драматургією розвитку, що наближається до музичної поеми. Тут є вступ, “експозиція”, “розробка” з ліричним епізодом ( “тиша полів”) і скорочена динамічна “реприза”.
Вдається письменник і до “оркестровки” твору. У творі “Fata morgana” – це опис спустілої панської економії, де раз у раз голосніше реве негодована худоба.
У новелі “Сон” – чудова “симфонія дощових крапель” у нічному місті.
Музичною є картина дощу в оповіданні “В дорозі”. “Дорогою ціною” – м’яко оркестровано епізод в очереті, де лежить поранений Остап.
Коцюбинський часто запозичує з музики порівняння або художні образи. “Я весь був як пісня як акорд суму, що злився з піснею моря та скель” (новела “Сон”). Картина південної природи звучить музичними тембрами: “Хор цвіркунів м’яко сюрчав в сухій траві, а один з них, покриваючи все, дзвінко тягнув свою ноту, наче між землею і небом, понад застиглим морем снувалась і дзвеніла безконечна срібна струна”. Прекрасною картиною лісу починається казка “Хо”, опис грози в етюді “Лялечка”, поданий романтично і водночас динамічно, як симфонічна розробка.
Музикальність прози Коцюбинського невичерпна. Прикладів, що підтверджують цей факт дуже багато. Адже письменник дійсно “вмів музично мислити, озвучувати літературні образи, симфонічно розвивати думку своїх творів”.

О. Косінова,
м. Чернігів

Література.

1. Гарт – 2008. –№ 39. –26 версеня.
2. Гнатюк В. Симпатична постать. Спогади про Михайла Коцюбинського. – К. 1989.
3. Загайкевич М. Михайло Коцюбинський і музичне мистецтво. // У вінок М. Коцюбинському: Зб. Статей і повідомлень. – К. 1967.
4. Калениченко Н. Проза М. Коцюбинського і суміжні види мистецтва. // Слово і Час. –2004. –№6.
5. Коцюбинський М., Твори.– К., Держлітвиддав України, 1949.
6. Машенко М. Про музику і живопис на уроках української літератури. – К.: Рад. школа., 1966.
7. Новиченко Л. Поезія і революція. – К., 1979.
8. Правдюк О. Поет і пісня в книзі Народні пісні в записах Павла Тичини. – К. 1976. .
9. Фонди Чернігівського літературного музею М. Коцюбинського
10. Шурова Н. Я весь був як пісня. – К.: Муз. Україна. – 1986
11. Юдіна В. Музика в житті Павла Тичини. – К. 1976.

Матеріали науково-практичної конференції «Феномен Михайла Коцюбинського у художніх вимірах українства», що відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського 16-17 вересня 2009 р.
http://kotsubinsky.org


інформаційна служба
 
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Михайло Коцюбинський і музика
Сторінка 1 з 11
Пошук:
Гаряча лінія