Становлення нового українця у казці М.Коцюбинського «Хо» - КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Становлення нового українця у казці М.Коцюбинського «Хо»
Становлення нового українця у казці М.Коцюбинського «Хо»
Майшев Дата: П'ятниця, 10-Лют-12, 00:46 | Повідомлення # 1
Головний адміністратор
Група: Адміністрація
Повідомлень: 179
Репутація: 5 []
Статус: відпочиває
Становлення нового українця у казці М.Коцюбинського «Хо»

Кожна жанрова форма, виникнувши, набуває певної сталості у постійному процесі розвитку, тому будь-який жанр літератури оновлюється, трансформується. Подібна ситуація відбувається із жанром літературної казки, що спирається на основні закони фольклорної оповіді і використовує „народний казковий сюжет, образи”, органічно поєднує „елементи дійсності та художньої вигадки, домислу” [11; 374]. Влада народної казки настільки сильна, що перші українські письменники, котрі звернулися до цього жанру, не відразу наважилися відступити від тисячолітніх традицій. Безперечною фундаторкою української літературної казки для дітей була Марко Вовчок („Кармелюк”, „Дев’ять братів і десята сестриця Галя”, „Невільничка”, „Ведмідь”, „Чортова пригода”, „Як Хапко солоду відрікся”). Лишив велику казкарську спадщину І. Франко.
Намагався позмагатися із фольклором й М. Коцюбинський, дотримуючись законів жанру, використовуючи новаційне, впроваджене свого часу Марком Вовчком злиття жанрів – новели або повісті з казкою.
Взагалі для митців на межі століття не було „жанрових табу: будь-який письменник мав право відчути жанр свого твору досить суб’єктивно”, як зауважує Марія Чикарькова, посилаючись на попередній досвід М. Гоголя, який назвав „Мертві душі” поемою [12; 205]. Прозові твори М. Коцюбинського – це синтез поетичного та прозового начал.
Структура творів зазнає модернізації, ліричний герой виступає у ролі автора, бере активну участь у подіях новели-казки або у відтворенні настроїв, відчуттів, тобто у художньому дискурсі активізується суб’єктивне артистичне мовлення. Зовнішні події змінюють внутрішнє світобачення героїв, провокують боротьбу емоційних мотивів. Письменник змальовує героя не лише без імені, але і без соціального статусу.
Треба зазначити, що світоглядні позиції письменника змінювалися відповідно із набутим життєвим та літературним досвідом. Відомий філософ М. Бубер стверджував, що шлях пізнання суб’єктом об’єкта відбувається інстинктивно. Народжуючись, людина ще не є особистістю, вона стає нею через процес пошуків слова, смислу, ідеалу, через відчуття свого зв’язку зі світом, з людством, із космосом [1; 34].
У ранніх творах М. Коцюбинського простежуються пошуки сенсу буття автором, певно, тому й з’являються герої-мандрівники, страдники, які прагнуть свободи. Ця „поетизація свободи як динамічного руху, поетизація кінцевої мети життя, – вважає М. Наєнко, – характерна для пізнього бароко” [9; 68]. Тобто джерела мандрівних мотивів з пошуками свободи у творчій лабораторії М. Коцюбинського слід шукати в національному міфові мандрування як способі життя, що доводив яскравий представник пізнього бароко Г. Сковорода.
В його оповіданнях простежується й неоромантична концепція „хатян” з їхнім поривом до вивільнення особистості із буденного життя у сферу уявного чи бажаного, до категорії піднесеного. М. Коцюбинський ставив за мету активізувати вивільнення особистості із суспільних умовностей, які стають на заваді духовного самовдосконалення та розуміння прекрасного. У його творах внутрішній світ людини, її душа беруть гору над зовнішніми обставинами.
У новелі-казці „Хо” тема трагічності індивідуального людського існування, кінцевого знищення „Я” перетинається із відчуттям головним персонажем внутрішньої самотності, такої знайомої митцеві. Крім того, в їх поведінці простежується сковородинське прагнення до щастя і душевного спокою, що досягаються через пізнання себе, свого серця, а крізь нього – Бога. Центральним мотивом стало перетворення світу як вираження суб’єктивної волі індивіда.
Твір побудований як нотатник, із документальною послідовністю, тому, безумовно, втрачає ознаки художньої тканини казки. Автор вказує на проблеми соціальної нерівності, контрасти бідності і багатства у тогочасному суспільстві: забавки дітей із нянькою ввечері перед сном, спогади панни Ярини про життя у заможній родині, бажання вчителювати, врешті, заручини із паном. „Муки совісті” українського патріота Макара Івановича щодо зустрічі із молоддю, відкрита листівка, писана по-українськи, а ще й „честь” від громади поїхати в Луцьке на похорон письменника ледве не стали компрометацією – і патріот „заслаб від страху” [5; 72]. Потім на зібранні „молодих” лунають завзяті гасла і слова про відвагу служіння народові... І за всіма діями спостерігає Хо, котрий очікує діла, а не слів, коли насправді погляд йому у вічі буде сповнений рішучої сили і він, нарешті, спочине.
М. Коцюбинський схилився до розуміння смерті з християнських позицій. Вона сприймається за перехід до нового, вічного життя, але не прирівнює усіх людей, навпаки, тлумачиться як благо для обраних, формуючи уявлення про всі „страхи і сподівання” перед неминучим.
Взагалі віра у безсмертя душі, її просякнутість у минуле і майбутнє, зв’язок із землею і всесвітом допомагає зрозуміти захоплення багатьох літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття загробними мотивами (П. Карманський „З теки самогубця”, „Ой люлі, смутку”, О. Олесь „Трагедія серця”, Б. Лепкий, В. Винниченко „Чесність з собою”, „Memento”, П. Савченко „Мій сміх, моя задума”). Прагнення вирватися з-під влади брутальної реальності, стати надлюдиною, запанувати над часом і простором буття, не схиляючись до Бога, – такий мотив у більшості творів модерністів.
На думку А. Товкачевського, українська інтелігенція намагалася розв’язати проблему „особа і народ” в морально-етичному аспекті, не затираючи ролі яскравої індивідуальності. Не дивно, що казкар приставав на точку зору природного індивідуалізму, обстоюваного на сторінках „Української хати”, що персонажі доводять усвідомлення внутрішньої неповторної самоцінності до найвищого рівня, безмежно люблять життя і прагнуть особистого щастя, розвиваючи при цьому альтруїзм, не сприймають рабства, упиваються красою і ненавидять життєвий бруд [10; 115].
Казка „Хо”, у порівнянні з іншими творами казкового наповнення М. Коцюбинського має схематичну побудову. Головним для автора на той період був етико-моральний пафос, коли буття особистості мало бути невіддільним від її вчинків. Як і Г. Сковорода, письменник розумів буття як моральне діяння. І сенс цієї діяльності визначається для персонажа не сферою матеріальних потреб, а спрямований на сфери духу.
Національна природа інтелігента визначається не кількістю його декларацій про любов до батьківщини, а відповідністю власної духовної діяльності специфіці менталітету рідного народу, потребам його розвитку. Звичайно, схематизуючи і максимально спрощуючи риси, що визначають своєрідність українського інтелігента, М. Коцюбинський намагався, з одного боку, відтворити позицію „етики переконань”, із властивою їй вимогою відданості певній ідеології, а з іншого – це людина, яка мислить себе як конкурент влади, чия сфера інтересів не виходить за межі індивідуалістичної позиції, притаманної західноєвропейському типові інтелігенції.
Недаремно ж Хо автономно, незалежно від будь-яких зовнішніх авторитетів, приречений покладатися лише на власне, суб’єктивне розуміння того, що відбувається. Він не приймає світ, у якому живе, коло його перетворень пов’язане із насильницьким введенням усіх у „свій світ”, який для багатьох вимальовується жахливим, бо спирається на максимальне розширення поля реалізації своїх таємних бажань. Насправді ці бажання виявляються не задекларованими прагненнями змінити соціальну дійсність в ім’я щастя мільйонів, а лише задоволенням власних потреб.
Хо – провокатор, який усвідомлює непотріб світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Примусове заглиблення персонажів у себе, у глибини власного „я”, виявляє, що людина не лишається „суспільною істотою” і поки що „недозріла” стати Людиною. Це сковородинське самопізнання стає викривальним для персонажів твору, адже акт „пізнай самого себе” – насамперед інтелектуальний, який призведе до розуміння і знання. Сенс його – у перетворенні навколишнього світу відповідно до отриманої істини. Натомість духовна субстанція, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності (за Г. Сковородою), виявляється не може очиститися від тліну, акту народження нової людини, із очищеним серцем у творі не спостерігаємо. Тим самим М. Коцюбинський застерігав, агітував не лише до самопізнання, до осягнення істини, а й до плекання у собі невидимої субстанції, яка, на думку Г. Сковороди, й визначає нашу сутність, а до тих пір не відбудеться жодних змін у житті людини.
Казка починається зі сцени сходу сонця і закінчується, коли „пустотливий промінь сонця зупинивсь у зеленій гущині” [5; 82], це обрамлення символічне. Сонце як символ вічної натури має привести завдяки віце-фігурі Хо персонажів до усвідомлення свого місця. Таке кільцеве відтворення спрямоване на осягнення прихованого змісту, адже кільце – начало усього існуючого. Тому Хо, який виконав свою місію, знайшов лікаря зі „сміливим поглядом чесної людини” [5; 80] та вкраїнського письменника, які живуть у суголоссі видимої і невидимої натур. Вони – ті представники нової інтелігенції, чиї погляди сповнені „кохання до своєї країни” [5; 81].
Безсумнівно, наскрізна схематичність заважає повною мірою відтворити етико-естетичні погляди письменника. Проте навіть ця схема дає поштовх до роздумів, як важливо авторові було вести напружений діалог із власним сумлінням на шляху до пошуку людського щастя. Підкреслена алегоричність, потяг до емблематичності засвідчили перевагу соціально-громадянських категорій над художньо-естетичними у даному конкретному творі.
Однак, як творча особистість, М. Коцюбинський намагався осмислити долю українського народу, зберегти його національну самототожність, відтак у його творі й актуалізувався бароковий герой, котрий чітко вписувався у нестабільність соціального життя, фіксував роздвоєність особистості.
Звільняючись від об’єктивних зв’язків, людина бодай опосередковано, але включена в сферу якоїсь діяльності, яка власне і визначає ступінь її свободи. Звичайно, герой М. Коцюбинського самітник-індивідуаліст, проте його усамітнення ілюзорне, як і свобода творчості.
Як відомо, в основі психічної структури українців лежить емоційно-чуттєвий елемент, а не розум, раціональність. Через це вони, стверджує І. Мірчук, „здатні до безмежного захоплення, натхнення, однак після першої невдачі зневіряються в остаточному успіху і з такою самою швидкістю потрапляють у стан повної розпуки й цілковитого знеохочення до подальшої праці” [7; 31]. Будь-які прояви внутрішньої діяльності героїв пронизані гострим відчуттям межі між добром і злом. Молодий прозаїк переконаний, що зло в самій людині.
Тому так важко Хо, котрий не може віднайти сміливців у боротьбі за кращу долю народу. Образ „Хо”, безумовно, має ознаки народницької літератури, оскільки „суто ідеологічні завдання виступають на перший план”, в образах є „певна декларативність”, як слушно спостерігала Н. Калениченко [4; 36]. Проте варто згадати, що твір було написано після розгрому „Народної волі”, тому якраз на часі не лише дещо публіцистичні висловлювання автора у творі, але варте уваги те, що образ Хо, „зберігаючи фольклорну основу, функцію випробувача (ініціатора)” [6; 30], він декларує ті нові якості, за допомогою яких постане і хотів би бачити Мих. Коцюбинський: „Ті високості, на які здійнятися може вільний дух людський” [5; 43]. Авторові шкода, що причиною „страху бува лиш розпалена уява” [5; 50]. Ярина, услід за персонажами творів О. Кобилянської, С. Пшибишевського, Ф. Достоєвського, Ф. Ніцше, намагається збагнути, „чи можна назвати себе людиною”? [5; 54], шукає способу звільнення від духовного рабства, її пригнічує невідповідність ідеалу дійсності. Водночас автор констатує, що бути надлюдиною, самітником Хо легше, ніж визнати свою слабкість. Невротичний стан персонажів пов’язаний з менталітетом українців, що „передбачає не тільки наявність певних традицій і норм культури, він включає і колективне несвідоме, яке певним чином впливає на вчинки людей і на їхнє розуміння дійсності” [3; 179].
Письменник прагнув до філософських узагальнень, відтворюючи духовну поліфонію життя особистості. Це спонукало автора до виваженої рецепції традиційних сюжетів й образів, а центральним у його художньому космосі став архетипний образ землі як основи буття. Міфологи (Г. Булашев, О. Воропай, М. Костомаров) звертали увагу на конститутивну роль цього образу у міфології українців. У відповідних прозових контекстах цей архетипний образ уможливлюється на алегоричному та метафорико-символічному рівні. Крім того, він здатен розгортатися через міфологему. Однією з міфологем, утілених у художній формі, є міфологема про чудові острови. Такими стають будинки громадян. Вони символізують недосяжне царство для людей, водночас виступають засобом для досягнення мети. Так проступає ще одна міфологема – мандрування як способу життя. Мандруючи від одного острова-хати до іншого, кожен з яких передбачає процес втаємничення, головний персонаж розкриває таємницю життя. Він намагався зберегти романтичну двоплановість бачення речей, адже добро, бодай імпліцитно, присутнє поруч зі злом. Він залишився самітником, до якого нікому немає діла. Як і письменники-екзистенціалісти, М. Коцюбинський не дав можливості персонажеві змінити світ. Герой повинен існувати, боротися за своє життя у світі абсурду. Йому близькі переконання індивідуаліста: він відчуває себе слабкою порошинкою, ні на що не здатною, яка опинилася перед обличчям Вічності. В даному разі наявна ремінісценція світовідчуття бароко.
Визначаючи риси українського модернізму, Тамара Гундорова звернула увагу на те, що „освоєння нової знакової системи суб’єкта в формах модер¬ністської літературності було суголосним перетворюючій, новаторській природі суб’єктивної практики в житті національному, соціальному”, тобто підкреслила, що літературний модернізм тісно пов’язується з модернізмом політичним [2; 50]. При визнанні названих умов з’являвся ідеальний представник нації, особливо у концепції „Української хати”, – Новий українець, й письменник висвітлив вірогідні шляхи його створення, подавши моделі поведінки українця і структурувавши типи духовної ментальності, яких окреслено три: 1) герої, здатні протистояти впливові будь-якої волі – сліпій чи цілеспрямованій; 2) такі, що перебувають у кризовому стані – між смертю і життям; вірою і безвір’ям; прагнуть волі, але не годні виявити це; 3) конформісти, які втратили ідеали, а з ними – природне відчуття краси світу.
Слушно зауважила Марія Моклиця, що „використання національного фольклору для створення власного міфу стає прикметою всієї літератури ХХ ст.” [8; 64]. Для кращого розуміння семантики казок необхідно побачити в них відображення давніх пластів народного світобачення, як воно трансформувалося від міфічної свідомості до „фантастичної”, коли лірична модель світоладу розпадалася на окремі елементи, які вже існували автономно як міфологеми, втрачали у фольклорному просторі свою сакральну семантику.
Для М. Коцюбинського казка соціально-побутова, органічно близька художньому методу автора, тісно пов’язана з іншими його творами. Його вабили яскраві народні характери, поетичні уявлення українців про явища реальної та ірреальної дійсності, про прекрасне і потворне, про добро і зло, їхнє естетичне світосприймання. Певною мірою цьому сприяло почуття національного самоусвідомлення письменником, зацікавлення героїчним минулим України, вивчення її історії, фольклору. Його казка – мрія, як і твори романтиків (чи то західноєвропейських, чи то українських), мали на меті оживити історичну та етногенетичну пам’ять. Протиріччя між величезною потенційною силою і пасивністю рідного народу найчастіше присутнє в авторських переживаннях, в образах, які натякають, налаштовують читачів на сприйняття цього настрою.
Творчість М. Коцюбинського як казкаря необхідно розглядати у контексті традицій української духовності, де емоційний елемент переважає над раціональним, а у розв’язанні проблеми внутрішнього світу лежить ідея кордоцентризму та модель сковородинського типу інтелігента. Одним із прийомів виявлення задумів М. Коцюбинського стала міфізація людини й навколишнього світу, символіка не доходить зняття меж між знаком і означуваним, відповідно немає підстав для надмірної алегоризації чи метафоризації. Крім того, своєрідність творів, їхня орієнтація на фольклорні джерела або використання елементів фольклору у казках полягає також у тяжінні автора, що поділяв і народницькі погляди, до концепції „філософії життя”.
М. Коцюбинський спробував віднайти зв’язок між двома світами: духовним та земним, використовуючи символи та алегорії. Відштовхнувшись від одиничного і конкретного, він апелював до вічних начал людського існування, а цьому сприяла казковість. Тому на перший план виходять архетипні образи протистояння добра і зла, життя і смерті, прекрасного і потворного. Художнє втілення цих тем привело оновлення міфів.

Олена Кривуляк,
м. Чернігів

Література

1. Бубер М. Я и Ты. – М.: Высш. шк., 1995. – 175 с.
2. Гундорова Тамара. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство, 1989. – № 12. – С. 3-7.
3. Добрынина В.Н. Психоанализ, неофрейдизм, франкфуртская школа // Философия ХХ века. Учебное пособие. – М.: ЦИНО общества «Знание» Росаш, 1997. – С. 174-188.
4. Калениченко Н.Л. Мих. Коцюбинський. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1984. – 189 с.
5. Коцюбинський Мих. Хо // Ялинка. – К.: Школа, 2006. – С. 41-82.
6. Кухта Надія. Фольклорна основа казки „Хо” Михайла Коцюбинського // Дивослово. – 1996. – № 4. – С. 28-30.
7. Мірчук І. Світогляд українського народу // Народна творчість та етнографія, 1996. – № 1. – С. 22-33.
8. Моклиця М. Міф як альтернативна реальність в літературі ХХ ст. // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 1. – С. 57-67.
9. Наєнко М.К. Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література. – 2-е вид., зі змінами й доп. – К.: Вид. центр „Просвіта”, 2000. – 382 с. – Бібіліогр. в кінці розділів.
10. Товкачевський А. Утопія і дійсність / До характеристики української інтелігенції: Збірка статтів. – К.: Життя і мистецтво, 1911. – 120 с.
11. Українська літературна енциклопедія: В 5 т. / Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. Голов. ред. Укр. ред. енциклопедії ім. М.П. Бажана; Редкол.: Дзеверін І.О. (відп. ред.) та ін. – К.: Голов. ред. УРЕ. – 1990. – Т. 2. – 573 с.
12. Чикарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навч. посібник для студ. Вузів / С.Д. Абрамович, М.Ю. Чикарькова. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

Матеріали науково-практичної конференції «Феномен Михайла Коцюбинського у художніх вимірах українства», що відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського 16-17 вересня 2009 р.
http://kotsubinsky.org


інформаційна служба
 
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Становлення нового українця у казці М.Коцюбинського «Хо»
Сторінка 1 з 11
Пошук:
Гаряча лінія