Українське народознавство кінця ХІХ – поч. ХХ ст. - КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Українське народознавство кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (через призму творчості М.М.Коцюбинського)
Українське народознавство кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
Майшев Дата: П'ятниця, 10-Лют-12, 00:51 | Повідомлення # 1
Головний адміністратор
Група: Адміністрація
Повідомлень: 179
Репутація: 5 []
Статус: відпочиває
Українське народознавство кінця ХІХ – поч. ХХ ст. через призму творчості М.М.Коцюбинського

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. українська література переживає найінтенсивніший період ідейно-естетичних пошуків. Саме на цей час припадає розквіт досліджень з фольклору та етнографії, утвердження засад світогляду модернізму. Поєднання народного світовідчуття і світогляду модернізму дало зразок нової модерної української культури, що виникла на власному грунті і не руйнує фольклорно-міфологічні образи й сюжети традиційної української культурної спадщини, бо саме фольклор, міфологія і є найпершим джерелом самостійності кожної національної культури. На цей період припадають багатотомні видання «Золотої гілки» Джеймса Джордона Фрезера – англійського культуролога, фольклориста, який швидше всього не знав досліджень українських етнографів, але тим глибше вражає подібність змальованих звичаїв та вірувань в різних культурах, що випливає як з наукових відкриттів вченого світового рівня, так і з художніх відкриттів українських письменників.
Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Коцюбинський витворили таку потужну літературу, що недаремно цей час назвали золотим віком української літератури. Це покоління письменників вивело українську літературу на європейський грунт, але коріння високої майстерності цих письменників живила багата спадщина народної творчості.
Первісний лад світовідчуття й світогляду, живі зв’язки з предками, казковий матеріал з народного фольклору використовували і Леся Українка в «Лісовій пісні», і Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків». Михайло Коцюбинський останній з золотої плеяди українських письменників цього покоління, в творчості якого так органічно поєднались складові реалізму, імпресіонізму з фольклором. Навіть у сприйнятті часу творчість М.Коцюбинського наближається до фольклору. Минулі події відтворюються не у площині «колись, у певний час, але завжди і скрізь» - це також одна із рис модернізму. Своєрідною порубіжною ланкою між реалізмом і модернізмом був імпресіонізм, що став визначальним стилем письма Михайла Коцюбинського.
На глибокий органічний зв’язок творчості М.Коцюбинського з фольклором звернув увагу відомий російський критик О.Амфітеатров, він захоплювався творчістю українського письменника, познайомившись з М.Коцюбинським на острові Капрі в Італії. «Чуття до природи у М.Коцюбинського воістину українське… Є в його творах якась прекрасна, розумна таємниця, завдяки якій його співуча проза виявляється рідною плавній музиці старовинних народних дум», – зазначав він.
Письменник не мислить плідної літературної діяльності без старанного вивчення фольклору. Де б не бував М.Коцюбинський – в рідному краї чи за кордоном, він усюди цікавився народними повір’ями, обрядами, звичаями.
Архіви письменника, його записні книжки, спогади сучасників говорять, що з нього був справжній учений і дослідник народної творчості. В його особистій бібліотеці збереглось чимало праць, теоретичних досліджень з питань збирання фольклору, матеріалів фольклорно-етнографічних збірників, зокрема збірки М.Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше», М.Костомарова «Нова збірка народних малоруських приказок, прислів’їв, помовок, загадок і замовлень», «Сборник материалов по малорусскому фольклору» О.Малинки, «Из уст народа» Б.Грінченка та ін. З Борисом Грінченком Михайла Коцюбинського пов’язувала щира довголітня дружба, вони обидва цікавились фольклорно-етнографічними матеріалами, записували їх дійсно з уст народу і видавали. Ще в 1899 році Михайло Михайлович надіслав біля 100 українських народних пісень, записаних на Поділлі, Б.Грінченкові в Чернігів для збірника «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях». Пізніше, вже працюючи в Чернігові на посаді секретаря «Земского сборника Черниговской губернии», М.Коцюбинський видав 4 томи «Этнографических материалов» під назвою «Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр.». До цього збірника ввійшли зібрані М.Коцюбинським прислів’я, приказки, оповідання, а також фольклорний запис про Кармелюка. В 1901 році Михайло Михайлович фактично виконував обов’язки редактора «Земского сборника», видав книгу Б.Д.Грінченка «Литература украинского фольклора 1777-1900. Опыт библиографического указателя».
За консультацією по виданню фольклорних матеріалів Михайло Коцюбинський звернувся до Володимира Гнатюка, відомого етнографа, вченого секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Крім цінних порад В.Гнатюк надіслав М.Коцюбинському потрібну літературу – ряд етнографічних програм, кілька томів «Етнографічного збірника», «Матеріалів до україно-руської етнології».
Саме в цей час в Чернігові була створена Губернська вчена архівна комісія. М.Коцюбинський активно працював у цій комісії, бо саме архівна комісія взяла на себе складання програми по збиранню в Чернігівській губернії етнографічних матеріалів, і Михайло Михайлович був автором розділу програми «Народна словесність і бандуристи (кобзарі) та лірники». Вихід у світ етнографічної програми в Чернігові був помітним явищем в українській етнографії.
Примірник програми М.Коцюбинський надіслав В.Гнатюку, а в листі висловив захоплення етнографічними збірниками під редакцією В.Гнатюка. «…Це такий багатий, інтересний матеріал, особливо для нашого брата – белетриста! Я дуже ціню такі книжки; змушений жити в місті, далеко від народу, я часом з головою пірнаю в етнографічні записи, в те чисте і свіже джерело народної творчості та покріпляю тим свої сили». [4; 153].
Дружба і листування з видатним західноукраїнським фольклористом і етнографом В.Гнатюком засіяло в душі М.Коцюбинського бажання відвідати Карпати.
Українські пенати на Гуцульщині – село Криворівня, сама серцевина Карпат вабила до себе митця, який намагався осягнути духовність свого народу, бо саме в Карпатах збереглися традиції прадавнього дохристиянського світобачення наших предків. «Предок, який живе в нас» і за яким ми тужимо – цей ідеал закорінений в глибинах історії, його духовний світ позначився на етнічній філософії та культурі нашого сучасника.
У покоління, народженого вже на рубежі ХХІ століття, теж відчувається велике зацікавлення своїми етнічними коренями. Тому й не дивно, що ми по-новому переосмислюємо нашу історію, звертаємося до пам’яток минулого. З подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природну мудрість, гармонію єднання з космосом.
Допоможуть нам у цьому і літературні шедеври, до числа яких належить повість М.Коцюбинського «Тіні забутих предків».
В 1910 році на запрошення Володимира Гнатюка М.Коцюбинський вперше побував у Карпатах. Він був один з перших українських письменників, що так сміливо з записною книжкою і олівцем пішов на пленер за новими враженнями від барв природи, звичаїв, традицій, культури гуцулів. В пошуках вражень письменник підіймався на високі полонини, вивчав життя гуцулів-номадів, записував пісні, казки, легенди того краю і роздумував над одвічною загадкою життя: “Що таке наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...”
М.Коцюбинський прагнув вловити відлуння віків, дати образ первісного світосприймання, повести нас у казку людського дитинства. Про це свідчать і різні варіанти назви повісті, що збереглися у записній книжці автора: “Тіні минулого”, “Голос віків”, “Подих віків”, “Дар предків забутих”, “Голос забутих предків”, “Сила забутих предків”.
М.Коцюбинський прагнув використати фольклорний та етнографічний матеріал для осмислення філософії гуцульської душі. Вивчаючи життя гуцулів, він був сповнений душевного раювання, відчував свою близьку спорідненість з природою, сонцем, горами. Приголомшений багатством та оригінальністю етнографічного матеріалу, М.Коцюбинський не описував детально гуцульське весілля, хрестини, він брав тільки ті моменти життя, в яких вбачав глибоку філософську підкладку. Його цікавили гуцули своєю неоскверненою первісністю, тим, що вони осягають світ безпосередньо, дитинно, довіряючи враженням, які вловлюють своїми відкритими душами і з цього формується їхній своєрідний світогляд – враження вражень – що творить неперевершену міфологію.
Головний герой повісті «Іван Палійчук» в дитинстві – “обмінник”, незвичайна дитина, бо “дивиться перед себе, а бачить далеке і невідоме нікому, або без причини кричить”, а коли виріс і став легінем, цей дар при ньому залишився.
“Іван прислухався – і почув нечутне, придивився – і побачив небачене: то грав щезник!
...Іван отямившись від окаменіння, чує, що та пісня бринить вже в ньому... Зразу йому не йшло, мелодія не давалась.. Починав грати спочатку напружував пам’ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом попливла чудна, невідома ще пісня, радість вступила в його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву». [5, 181].
Оригінально, як ніхто інший, показав М.Коцюбинський акт народження мелодії та слів пісні – органічний витвір душі Івана з витонченою психічною організацією. Іванові вчувається мелодія в шумі смерек і Черемоша, душа його прагне до незвіданого, до кращого, уява його малює барвисті видіння: “Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялись трави, на всьому світі дві барви: в зеленій – земля, в блакитній – небо”. Інколи Іван чує кольори: йому здається, що Маріччині пісні “видзвонює сонце”. У морозяну ніч, “зелені гори, убравшись у білі гуглі, прислухалися чуйно, як дзвеніло на небі золото зір”. [5, 186].
М.Коцюбинський віртуозно володів мистецтвом малювати словом, що характерно для імпресіоністичного письма. З цією поетичністю описів поєдналась велика точність, докладність вченого-етнографа, що детально вивчив спосіб життя гуцулів.
Яскраво, із знанням справи описав М.Коцюбинський Святий вечір у хаті Івана. Він все робив поважно, неначе службу божу правив. Клав Палагні живий вогонь для вечері; стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознайомляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж залізти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скуштувати голубці, сливи, біб та логозу. Ще годилось закликати на тайну вечерю всі ворожі сили, перед якими берігся ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір». [5, 207],
Панораму народного життя з безліччю живих картин, у яких відобразився справжній естетичний смак і тонка спостережливість, багата творча фантазія, передає витвір художньої творчості гуцулів – коломийки. Природа й кохання сприяли розвиткові найкращих сторін людської душі, яка спроможна не тільки чути мелодію гір, лісів, струмків та водоспадів, а й творити свою музику. Ось чому все життя гуцула супроводжує коломийка.
“Марічка їх знала безліч, вони з нею гойдались у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах”. [5, 187]. Коломийки якнайкраще передавали душевний стан їхніх творців:
Ой як будуть вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За кресаню класти.
В кожній коломийці є співставлення пейзажного малюнка з власним переживанням – це найдавніший зразок людського світосприймання, коли із запасу вражень навколишнього світу виникає художній твір.
Туди лози хилились, куди їх похилило,
Туди очі дивились, куди серцю мило.
Скарби народної поезії письменник пропускає через своє творче відчуття і це допомогло йому збагнути світогляд гуцулів, що витворили цілий світ символів, які допомагають їм жити у вічній гармонії з природою. Кожна сторінка народного життя, відтворена великим Сонцепоклонником, вчить нас слухати пісню своєї душі, вірити в силу людського духу, радіти земному життю.
Михайло Могилянський, відомий письменник і добрий товариш М.Коцюбинського, що разом з ним був у Карпатах, згадував, як зацікавило письменника незвичне явище – на могилах гуцулів дуже мізерні хрести, а довкола ж скільки дерева. Він був просто щасливий, коли підтвердився його здогад, що це має означати мізерію смерті перед красою та величчю життя.
Такий же філософський смисл і фінальної сцени повісті оригінального обряду – “грушки” – коли відбувалися ігри та забави при мерці. “В селі я натрапив на оригінальний обряд. Вночі десь померла стара жінка – і ось з далеких хат (тут хата від хати на кілька верств) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці, в сінях зібралася повеселитись молодь. І яких тільки тут ігор не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, крик, а покійниця скорбно зімнула вуста і теплиться похоронним блиском свічка. І так всю ніч”. – описує він цю незвичну подію в листі до О.Аплаксіної.
В основу опису цієї події у творі лягли і особисті спостереження і друковані матеріали – “Гуцульщина” В.Шухевича.
Сцена похорону відіграє особливу роль у творі, бо нею в дусі народної творчості оптимістично закінчується сумна розповідь про життя головного героя твору Івана, але в його душі автор зумів воскресити образ “забутого предка”, зумів показати живий процес народної творчості.
Повість “Тіні забутих предків” і по сьогодні великий скарб для дослідників життя та побуту гуцулів. Це синтез вищої письменницької культури з кращими зразками усної української поезії, синтез витонченої манери художника-імпресіоніста з поезією зелених полотен, гірських потоків і гомінких смерек.
Влучно сказав Павло Григорович Тичина про творчість Михайла Коцюбинського: “З давніх-давен ми маємо дорогоцінний багатий приклад, що великі письменники, класики літератури світової – ніколи не розминалися з народом; навпаки: їхня творчість завше була невіддільною від фольклору, від дум, від мудрості народної; як невіддільним є шум могутнього дуба від зеленого шуму всього лісу». [9, 132].

Марія Москаленко,
м. Чернігів

Література

1. Білоцерківець Н. Тіні забутих предків. (Любов і смерть у Михайла Коцюбинського) //. Сучасність. – 1994. – № 1. – С 72-82.
2. Грицюта М.С. М.Коцюбинський і народна творчість. – К., 1958. – 55с.
3. Денисюк І. На верховині слова. // Українське літературознавство. – Випуск ІІ. – 1966. – Львів. С 131-136.
4. Коцюбинський М. Твори. У 7 т. Т. 7. – К., 1975. – 427с.
5. Коцюбинський М. Твори. У 7 т. Т. 3. – К., 1974. – 428 с.
6. Кузнецов Ю.Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. – К., 1989. – 268с.
7. Могилянський М. Тіні забутих предків. / Україна. Наука і культура. – К., 1991. – С. 346-349.
8. Піддубна Р. «Тіні забути предків» М.Коцюбинського: міфопоетика та ліроепос. // Слово і час. – 1992. – № 2. – С. 68-72
9. Тичина П.Г. В армії Великого Стратега. / Статті й виступи. К., 1952. – 365с.
10. Циганок В.Ф. Гуменюк Ю.П. Народознавчі мотиви в творчості М.Коцюбинського. Вінниця. 1977.

Матеріали науково-практичної конференції «Феномен Михайла Коцюбинського у художніх вимірах українства», що відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського 16-17 вересня 2009 р.
http://kotsubinsky.org


інформаційна служба
 
КУЛЬТУРА і ТУРИЗМ ЧЕРНІГІВЩИНИ - форум » КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР » 150 років від дня народження МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО » Українське народознавство кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (через призму творчості М.М.Коцюбинського)
Сторінка 1 з 11
Пошук:
Гаряча лінія