 Неприємності у нього почалися ще в чотирнадцятирічному віці.
Хлопчика, що перебував на лікуванні у Пущі Водиці, приймали до комсомолу. Все йшло гаразд: навчається добре, бере участь у художній самодіяльності, у спортивній роботі. Раптом слово бере один із членів бюро: «Так-то воно так. Але ж у Реп’яха антирадянські погляди. Він розповсюджує чутки, що на селі живуть погано, на трудодень нічого не платять. Заявляє, що наша полуторка гірша за американського студебекера. Критикує деякі дії головного лікаря…»
Всі ойкнули! Та не може бути! А такий же скромнячок. Однокласник Анатолій Дергунов узявся, було, виправдовувати друга: мовляв, Реп’ях подавав життя на селі як наслідки війни. Але його ніхто не слухав. Проголосували проти прийняття. Постановили: забезпечити брошурами, які хворий має опанувати. А тоді буде видно…
Через три роки Станіслав (у рідному селі не без тертя його таки прийняли до комсомолу) виступає на Лосинівській районній комсомольській конференції, де з трибуни говорить про те, що негоже, коли перший секретар райкому комсомолу робить доповідь російською мовою, що його наслідують і промовці, що, мовляв, Паустовський твердив: людина, яка цурається рідної мови, — дикун, вона шкідлива самою своєю суттю. Водночас він підкреслив роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування. Критикував суржик. Але все потонуло в суцільному ревищі, бо ватажок комуністів району підвівся за столом і на всю залу вигукнув: «Мы не позволим, чтобы враг, этот махровый националист произносил такие речи!»
Хлопця стягли з трибуни, смикали за піджак і дружно кричали: «Націоналіст! Націоналіст!» У їдальні після конференції йому не дали вечері, не взяли на машину, якою приїхали делегати, — добирався попуткою.
Через рік, улітку 1957 року, коли юнак складав вступні іспити до Ніжинського педінституту, на залізничному вокзалі міста зупинялися поїзди з учасниками Всесвітнього фестивалю молоді, що поверталися зі столиці. Ті, кому треба, зафіксували С.Реп’яха на фотоплівку, коли він разом з гостями фестивалю — канадськими українцями — співав, обнявшись, «Реве та стогне Дніпр широкий». Після цього Станіслава (єдиного з абітурієнтів, який набрав 30 із 30 балів) не зарахували до інституту. Три місяці хлопець оббивав пороги Міністерства освіти, ЦК комсомолу і ЦК Компартії України, аж поки після виступів преси, всіляких поневірянь його не направили до Вінницького педінституту без гуртожитку і стипендії. І вже досить швидко він долучився до громадської роботи — допомагав студентові фізмату Кості Хоменку збирати підписи проти відомого 19-го пункту хрущовського документа про право батьків обирати мову навчання дітей. Було зібрано близько двох тисяч підписів.
У перших його поетичних збірках «Твоїм іменем», «Барви», «Листя» знайдемо вірші, суголосні з такими його ж рядками: Вітер збиткує,
вітер сьогодні в ударі —
бенкетує, розгулює,
втративши совість.
Та якби не гнулись дерева,
якби не тікали хмари —
вітру не видно було б зовсім. Цей вірш був надрукований у часописі «Вітчизна». На жаль, дехто назвав його абракадаброю.
На противагу таким поціновувачам Микола Руденко написав, що Станіслав Реп’ях — «справжній поет», гаряче тиснув його руку Василь Стус. До Спілки письменників Станіслава рекомендували Євген Гуцало, Володимир П’янов, Олександр Підсуха.
Десь у ті роки у США вийшов двотомник поезії «шістдесятників». У першому томі Богдан Кравців у передмові говорив про перспективність і гостроту творів чернігівця, а в другому томі опублікував його вірші. Справа в тому, що поет і досі не бачив цих книжок. Але продовжував працювати чесно, ні на йоту не відступивши від патріотичних поривань. Причому його патріотизм — не пуста фраза, сліпе оспівування України, а заклик до праці в ім’я її розквіту.
1972 року С.Реп’ях ще раз потрапляє в халепу. Його краєзнавчу розвідку про митців Чернігівщини «Сузір’я зачарованої Десни» знімають зі сторінок журналу «Жовтень» і тривалий час не друкують у республіканській пресі. Посипалися доноси, погрози і т.д.
Станіслава довгенько терзали в Чернігівському обкомі партії. Та завдяки секретареві з ідеології Олександру Дериколенку молодого письменника не зачепили. Щоправда, за порадою цього ж Дериколенка С.Реп’ях вступає в кандидати партії, а потім стає членом КПРС.
Проте він не зраджує ідеалам юності. Ставши на чолі Чернігівської організації письменників, С.Реп’ях чітко проводив лінію відстоювання і захисту національних надбань, постійно боровся за функціонування рідної мови. Широко вшановувалися на Чернігівщині Ганна Барвінок, Пантелеймон Куліш та інші письменники, які тоді замовчувалися. Під егідою великих всесоюзних свят «Чуття єдиної родини» (Тичинівське), «Над Дніпром, Десною й Сожем» (Україна, Білорусія, Росія), днів чуваської літератури тощо він пропагував українську культуру, прищеплював любов до неї. Приїхавши на свято «Чуття єдиної родини», кореспондент московської газети «Литературная Россия» під час свята зауважив, що С.Реп’ях «развёл националистический шабаш под видом праздника «Чувство семьи единой», але після тривалої дискусії з організатором свята написав у «Літературній Росії»: «Только здесь я понял, что такое настоящий интернационализм». Просто він виявився порядною людиною. У торжество українсько-чуваської дружби вилилися свята в Острі, де похований основоположник новітньої чуваської поезії Михайло Сеспель.
Ні на мить не сумніваюся, що він був, є і залишиться «шістдесятником». Тетяна МАТЮШКІНА, кандидат педагогічних наук, доцент Чернігівського інституту післядипломної освіти. "Сіверщина" |
