ПРИЛУКИ. Історична довідка. Частина 1
Високий і крутий правий берег, широкої і повноводної ріки (пізніше її будуть називати Удаєм) у тому місці, де впадає в неї стрімка і джерельно чиста притока – Муховець, облюбувало собі для життя, а згодом і оселилося одне з племен суличів...
Вибране ними місце зі сходу було оточено густими лісами повними дичини і хутрового звіра, а з заходу простиралася гола рівнина, придатна для заняття землеробством, випасу скота. Судноплавна ріка давала рибу, та головне давала можливість вести торгівлю по Удаю, Десні, Дніпру. Частими гостями на берегах Удаю були і заморські купці.
Це місце було дуже зручним і в стратегічному відношенні, бо основною перешкодою для ворогів були водні артерії – Удай та Муховець.
Першу писемну згадку про Прилуки залишив нащадкам київський князь Володимир Мономах, один із найвидатніших діячів України-Русі 11-12 століття. У своєму знаменитому „Повчанні” своїм дітям, князь-воїн розповів про те, як 1085 року вирушив з дружиною зі стін княжого столичного Переяслава назустріч половецькій орді, яка в черговий раз вдерлася на Посулля. Зустрівшись зненацька з ординцями у полі, князь уникнув сутички і увійшов у „Прилук город” під захист стін фортеці. Зібравшись із силами, він виступив з дружиною і прилучанами проти нападників і винищив їх у кривавій битві неподалік Прилук. Відбулося це у "день Владичиці", тобто, на свято Успіння (15 серпня), або ж Різдва Богородиці (8 вересня) 1085 року. Ця перемога і є першою славною сторінкою в історії древнього міста, про що свідчить величний пам'ятник на Валу, де знаходився у ті часи дитинець прилуцької фортеці.
Існує три версії походження назви міста: від розташування його біля луків – при луках; від вигину ріки, схожого на лук, який вона робить біля міста - при луці, та від того, що раніше, коли ріка була судноплавною, в цьому місці кораблі прилучалися. Кожна версія цікава по-своєму, але найбільш вірогідною є версія, яка стверджує, що місто розташоване при луці (вигиб ріки схожий на лук).
За період свого існування назва міста змінювалася: Прилук, Прилука, Прилуки.
Щодо назви ріки то більшість вчених і дослідників впевнені, що її назва тюркського походження і в перекладі означає – глибока, безмежно глибока.
Удруге „Прилук-город” згадується 1092 року, коли його, разом з іншими містами і селами порубіжжя Київської Русі, поруйнували половецькі орди. Згадується місто і 1138 року у смутні часи міжусобних воєн між чернігівськими князями і синами Мономаха. Не минула місто татаро-монгольська навала 1239 року, після якої воно відбудувалося лише у 15 столітті українськими князями Глинськими і згадується в історичних літописах 1459 року в складі Великого Литовського князівства. Та проіснувало місто всього лише сорок літ і знову страшна руїна 1482 року від кримської орди хана Менглі-Гірея. Більше як століття після цього місто не могло відродитися і лише 1592 року князі Вишневецькі почали "ставити слободу" на старому городищі-згарищі. Місто-красень виросло дуже швидко, бо вже через 10-12 років було досить значним і великим.
Прилуки, як і кожне місто тієї пори, мало свої символи: герб і прапор. Точна дата надання герба місту невідома. Герб Прилук затверджений Катериною ІІ у 1782 р. і існував до 1917 року. Відновлений у 1994 році. Він є частиною герба князя Яреми Вишневецького.
Герб являє собою чотирикутний довгастий щит, в якого нижні кути заокруглені. На нижньому краї посередині заокруглене загострення. На блакитному полі щита - бичача золота голова з золотими рогами, зліва направо пронизана золотою кривою шаблею так, що кінець її навкоси біля правого вуха стирчить. Голова бика на гербі вказує на те, що на цій території ще за давніх часів було розвинуте тваринництво. Не випадково на гербі міста бичача голова розміщена на блакитному фоні. Як відомо з геральдики, блакитний колір означає достаток. Шабля, якою проткнута голова бика – це символ боротьби й перемог.
Прапор - символ об’єднання і влади існує на протязі всієї історії людства. У нас в Україні-Русі він також був від самого початку зародження державності. І завжди, в усі часи їх вважали чи не найбільшою святинею. Він знаходився в найпочеснішому місці, його охороняла почесна варта. На прапорах розміщувалися стародавні символи, культові фігури, лики святих, девізи, пізніше - емблеми князівств і земель, герби міст.
Є всі підстави вважати, що прапор Прилук міг зберегтися ще від часів заснування міста у складі Київської Русі. Адже не дарма на ньому зображено саме Святого Великомученика Побідоносця Георгія верхи на коні, який вражає списом повергнутого змія, прикриваючись щитом з зображенням на ньому герба міста Прилук. По кутах полотнища зображені крилаті голівки херувимів, по краю золотиста окантовка.
У 1604 році Прилука зазнала нападу з північного боку. Місто зненацька захопило військо московського царя Бориса Годунова, в помсту за підтримку Вишневецьким Лжедмитрія І. Лише самих будинків було спалено більше шести сотень. Не пожаліли і жителів, як повідомляють тогочасні літописи: "...людей многих мужской і женскої плоті, на остаток і діток на смерть побили й помордовали ..." Це була чи не найтрагічніша сторінка історії міста.
В 1612–14 рр. будівництво "города" ще продовжувалося. В 1628 році в Прилуках "налічувалося 40 димів і один священик". Більшість вчених вважають, що "дим" у документах другої чверті 17 ст. являв собою житлову будівлю, в якій мешкало, в середньому, 6 чол. Тобто на той час в Прилуках налічувалось 240 жителів, і вже існувала церква.
При Вишневецьких у місті існувало ратушне управління. Органом міського самоуправління була Ратуша, до складу якої входили урядовці: війт, два бурмистри і писар. На чолі ратуші стояв війт, якому допомагали бурмистри. Ратуша дбала про належний стан доріг, мостів, вулиць, слідкувала за санітарним станом міста, пожежною охороною, торгівлею. Ратушне управління містом проіснувало до 1782 року.
Наступним, після Київської Русі, спадкоємцем державницької ідеї українського народу стало славне козацтво. Саме тоді в Прилуках постала неприступна козацька фортеця.
Фортеця на високому правому березі ріки Удай мала міцні дубові стіни з високими рубленими вежами, встановленими на проїздах з брамами. Уздовж стін і валу, що сягав 10-12 метрів у висоту, тягнулися глибокі рови, що заповнювалися проточною водою з річки Муховець. У середині фортеці, біля північної стіни був розташований замок або дитинець, теж обнесений окремим валом і ровом. Тут ховалися жінки з дітьми у найскрутніший момент ворожої облоги. Земляна фортеця мала п'ятеро воріт або брам: із заходу - Київську, з півдня - Пирятинську, зі сходу - Роменську або Кустівську, з північного заходу - Глухівську або Млинову, та ще Замкову до дитинця. На стінах і брамах фортеці стояли великі й малі гармати. На території фортеці знаходилися ще й великі будівлі: палац князя Яреми Вишневецького, побудований 1647 року, дерев'яні церкви Різдва Богородиці 1618 року та Преображенська 1653 року, полкова канцелярія, суд, міська Ратуша, полкова скарбниця, пороховий погріб, острог, садиба полковника і полкової старшини. Окремі будівлі фортеці були з'єднані між собою підземними ходами, такі ж ходи вели й за межі фортеці на випадок тривалої облоги міста.
Перший відомий контурний план Прилуцької фортеці був складений на початку 18 ст. Згідно з цим планом, периметр стін фортеці мав 1650 м, а стін цитаделі – 556 м; висота стін перевищувала 2 м. Вал "у замка и около города в нижайшой высоте в полшести сажени (11,7 м) от рва почитая высотою".
Навесні 1648 року почалася Визвольна війна українського народу проти панування шляхетської Польщі. Замість знищеної польсько-шляхетської влади створювалась влада гетьмана та генеральної старшини при ньому. Визволена територія поділялася на полки. Після вигнання поляків із Прилуцького краю був створений Прилуцький козацький полк, як адміністративно-територіальна і військова одиниця. У 1648–1781 Прилука – центр Прилуцького полку і полкової (Прилуцької) сотні. Полк складався з 20 сотень і нараховував близько 2 тисяч козаків. Вся влада зосереджувалася в руках полковника. Полковник був наділений в полку необмеженою владою, відповідав за справи військові і цивільні. При полковнику перебувала група значкових товаришів - найповажніших козаків. Найближчими помічниками його були: обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Полк був розподілений на сотні, на чолі яких стояли сотники і сотенна старшина. У містах і сотенних містечках були городові і сотенні отамани. Прилуцький полк приймав участь майже в усіх знаменитих битвах Національно-визвольної війни.
У вересні 1648 року, гетьман України Б. Хмельницький, своїм універсалом призначив прилуцьким полковником молодого, але добре званого в Січі, мельника з Густині, козака - Івана Шкурата (Мельниченка), який правив полком в 1648р., 1651 р. Козаки прилуцького полку, під командуванням Івана Мельниченка, вкрили себе невмирущою славою у знаменитій битві під Берестечком, прикриваючи відхід основного війська з оточення. Козаки полку брали участь в облозі фортеці Збараж у лютому 1649 року, у серпні того ж року у битві під Зборовом, у травні 1652 року у розгромі польської армії під Багатом.
У січні 1654 р. Прилуцький полк приймав участь в Переяславській раді. Участь в раді приймали: „Прилуцького полку сотники: Іван Ігнатьев, Григорей Іванов, Степан Григорьев, Ясаул Федор Терехов, писар Дмитрей Филипов, казак Емельян Прокофьев”
По закінченню Переяславської ради представники російського посольства об’їжджали міста і містечка України, приймаючи присягу народу:
„Приведено к вере Прилуцкого полку в городех. В городе Прилуках: 1 ч. обозной, 2 ч. хорунжих, 14 ч. атаманов, войта 2... рядовых казаков и мещан 14... Всего 1423 ч.” В Прилуцькому полку було „приведено к вере” козацької старшини, козаків і міщан 7622 чол., а разом з полковниками, трьома сотниками, осавулом, писарем і козаком, що прийняли присягу в Переяславі -7629 чол. В 1654 р. в Прилуцькому полку було 14 сотень.
Після Переяславської ради 1654 року і приєднання України до Росії боротьба з шляхетською Польщею продовжувалася ще багато років. Весною 1656 року військові дії на Україні припинилися і Б. Хмельницький розпустив війська. Прилуцький полк повернувся додому.
У 1658 році гетьман України І.Виговський підписав з польським урядом Гадяцький договір, згідно якого Україна поверталась під владу Польщі. Проте на козацькій раді в Переяславі гетьманом обрали Юрія Хмельницького і ухвалили так звані „Переяславські статті” 1659 р., якими підтверджувались угоди з Росією. Весною 1661 року Прилуцький полк присягнув на вірність Росії.
У 1672 році в Прилуцькому полку відбулися зміни – замість трьох Прилуцьких сотень зосталася лише одна, а загальна кількість сотень полку зменшилася з 14 до 9. В 1713 році у полку налічувалось лише 8 сотень.
Полк приймав участь будівництві північної столиці Росії – Санкт-Петербургу. У 1722-1723 роках Прилуцький полк приймав участь у походах на Персію, будував фортецю Святого Хреста на річці Гулак. У 1731-1737 роках прилуцькі козаки споруджували велетенську т.з. Українську оборонну лінію від Дніпра до Сіверського Дінця, для захисту кордонів Російської імперії від кримських татар. Декілька сотень їх лишилися там навічно.
За розпорядженням генерала-фельдмаршала О. І. Румянцева у 1738 році були обстежені усі фортеці в Україні. Огляд Прилуцької фортеці провів бунчуковий товариш Стефан Томара. У донесенні Румянцеву він писав: "Город полковой Прилука валом земляным от поля вкруг, а от реки Удая самородной горы высокостию, обнесен и полесадом укреплен, а около того города вал в многих местах осыпался, коло бойниц извне земля поосовувалася, рогатки вкруг не всюда поставлены, которые же поставлены, те не оснозованы (не скріплені), а некоторые и повалились; стежки по валу пороблени, ров местами затаскався и не вычищен; в прыгородках ворот, а в вылазках форт и запоров никаких не имеется". За розпорядженням Військової колегії Прилуцьку фортецю було реконструйовано. Згідно плану, фортеця мала чотири брами, двоє воріт вилазних, чотири равеліни і дев'ять дерев’яних веж. Замок (цитадель) з'єднувався з укріпленим містом лише через одну браму. На плані добре видно, що рови були сухі, тільки з південно–східного боку до валу примикало русло Мухівця, частково заповнене водою. Ворота на ніч зачинялися й замикалися, після чого обмежувалося ходіння по місту й заборонялося запалювати вогонь. Міський отаман з "пляцевою сторожею" ходив уночі "по улицам жебы негде галасу не было, и свечек по хатам не свечено". На протязі 18 ст. назви брам змінювалися або мали подвійну назву. Так, Млинова брама звалася ще Глухівською, Кустошевська – Кустівською, пізніше – Роменською. Укріплення лишалися важливим елементом міської забудови і в 60–х рр. 18 ст. це добре видно на третьому плані під назвою "План города Прилук с показанием в нем находящегося строения". План складений у 1768–69 рр., тобто під кінець проведення Генерального опису Лівобережної України. На плані показані вежі й брами: Млинова, Київська, Замкова, Пирятинська, Кустівська. В замку позначені такі громадські будівлі: мурована Миколаївська церква, на якій дзвіниця до Спасо–Преображенської церкви (проти неї замковий вал розривався), полкова Прилуцька канцелярія, полковий Прилуцький комісаріат, лічильна ("щетная") полкова Прилуцька комісія, острог, пороховий погріб, сараї для артилерійських "тягостей", погріб для скарбниці. З громадських будівель у фортеці були такі: на східному боці міської площі, майже проти розриву замкового валу, – мурована Спасо–Преображенська церква, дерев’яна соборна церква Різдва Богородиці, дерев’яна церква великомучениці Варвари, Ратуша та два притулки.




Додано: 06-Груд-10 18:56 | Автор: Майшев

Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
Підписка:1
Код *: