Порівняння правописів 1929 та 1993 років

Частина 1. Літери Ґ та Г
В основу «Правопису» 1928 р., котрий ще називають «Скрипниківським» за прізвищем тогочасного народного комісара освіти Миколи Скрипника, який тоді його затвердив у Харкові, лягли «Найголовніші правила українського правопису», прийняті Всеукраїнською академією наук 1919 р. Цей Правопис увібрав усе те, що закріпила наша мовна традиція як у писемних джерелах, так і в усному мовленні, відбитому в народній творчості. Зафіксовані в ньому положення, норми значною мірою були використані в пізніших його переробленнях аж до сучасних видань. Але не всі, а тільки ті, що були вигідні русофілам, а специфічні українські мовні риси вихолощені. Так, у 30-х ро-ках було вилучено літеру Ґ, якою позначувано фонему [ґ], що на українському ґрунті відбита писемними пам'ятками вже з XII ст. Звичайно, у фонетичній системі нашої мови було і є дві фонеми: [ґ] і [г], чого не було й нема в російській мові. Крім того, нашій мові властиві африкати дз і дж: дзвін, джміль.

Останнє видання «Українського правопису» відновило літеру Ґ, але з певними обмеженнями. Отже, цією літерою слід передавати задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давньозапозичених і українізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґвалт, ґвалтувати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґеґнути, ґерлиґа, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґиґан, Ґудзь і под. До цього правила додано примітку, яка по суті обмежує передачу g літерою г у власних назвах іншомовного походження, хоч у вимові дозволяється використовувати як ґ, так і г, але при написанні рекомендується вживати тільки г, наприклад: Гданськ, Гренландія, Гібралтар, Гарібальді, Гете.

Правила вживання деяких голосних

Рекомендації щодо правил чергування голосних о, є з і майже цілком збігаються з тими, що наведені в останніх виданнях «Українського правопису». Так само положення про передачу старого о перед наголошеним а відповідає сучасним нормам: багато, багатство, кажан, калан тощо, за винятком таких слів, як манастир, шаравари, які в сучасних словниках і в «Правописі» подані у формі монастир, шаровари.

Вживання м’якого знаку

Досить ґрунтовно з'ясовано вживання ь, навіть дещо додано зайве, а саме: про те, що після губних, шиплячих та р у кінці складу не слід уживати ь. Сучасний «Правопис» зняв цю примітку, оскільки всім відомо, що в українській мові ці приголосні завжди тверді, і навряд чи хтось міг би тут допустити помилку. Інколи при розгляді питання про вживання ь «Правопис» 1928 р. допускає зайві формулювання, наприклад: ь не ставимо між приголосними, коли далі йдуть я, ю, є, і, ь: слід, святий, віконця, пізнє, український, а також між двома однаковими приголосними: життя, безлюддя, волосся, весілля, каміння, після н перед ш, ч, щ, ж та суфіксами -ств(о), -ськ(ий): менший, кінчик, хорунжий, панщина, селянство, радянський.

Чергування та подовження приголосних

Далі зафіксоване в «Правописі» 1928 р. положення про те, що дзвінкі приголосні перед глухими зберігаються на письмі, правильне тільки щодо г: нігті, кігті, легкий, вогкий, дігтяр і т. ін., а стосовно д зовсім ні: сучасний «Правопис» фіксує його літературну вимову перед глухими приголосними як т: натхненний, зітхаю, зітхнути: тільки в слові жердка д перед глухим к зберігається.

«Правопис» 1928 р. не розрізняв понять «подовження приголосних», зумовлене фонематичними процесами, і «подвоєння приголосних», зумовлене словотвірними процесами. Тому всі подовження приголосних розглядаються як подвоєння приголосних. Не збігається із сучасним «Правописом» рекомендація «Правопису» 1928 р. щодо вживання суфікса -иня. За цим «Правописом» треба було писати височиня, широчиня, далечиня, глибиня, величиня, бистриня, що суперечило загальнонародній мовній практиці.

Отакі розбіжності між «Правописом» 1928 р. і «Правописом» 1993 р. щодо окремих літер і знаків у незмінюваній частині слова.

--------------------------------

Частина 2: Вживання закінчень іменників

У другому розділі «Правопису» 1928 р. викладені правила щодо вживання закінчень іменників, які тут названо «речівниками». Вони в цілому збігаються із сучасними правилами, за винятком родового відмінка іменників третьої відміни на -ть. Цей «Правопис» обґрунтовано радив уживати в родовому відмінку традиційне закінчення и, а не і, як це зроблено в «Правописі» 1945 р. та в його наступних виданнях. Отже, треба було писати: вісти, радости, повісти, а також відповідних іменників крови, любови, осени, соли, Руси. Це правило спочатку було поширене на всі іменники жіночого роду на приголосний, тобто рекомендувалося писати подорожи, ночи, розкоши, твори, молоди, паморози, тіни, Роси, артіли, матери й т. ін., однак згодом мовна практика й «Правопис» закріпили в ужитку закінчення и тільки стосовно іменників жіночого роду III відміни на -ть і наведених вище п'яти іменників.

Крім того, «Правопис» 1928 р. радив уживати закінчення -у в родовому відмінку назв міст: Берліну, Лондону, Парижу, Риму, Нью-Йорку, Херсону тощо, але, на жаль, і ця рекомендація не була закріплена «Правописом» 1945 р. Звичайно, від назв міст із суфіксальним -ів, напр.: Харків, Чернігів і т. ін. «Правопис» 1928 р. цілком правильно рекомендував зберігати в родовому відмінку закінчення -а: Харкова, Чернігова, а також у назвах міст Остер, Житомир, Кам'янець, Перемишь, Відень.

У давальному відмінку іменників чоловічого роду згідно з «Правописом» 1928 р. треба було вживати в основному закінчення -ові, -еві (після голосних -єві): братові, сторожеві, учителеві, роєві, рідше в іменниках середнього роду здебільшого в назвах істот на -ко: теляткові, дитяткові, ягняткові, лихові, військові, святові, серцеві, сонцеві. А -у (-ю) рекомендовано вживати в усіх іменниках середнього роду: дереву, селу, обличчю, знанню, в іменниках чоловічого роду з закінченнями в називному відмінку на –ів (-їв), -ов (-йов): Львів Львову, Ковалів Ковалеву, Мліїв – Млієву. Сучасний «Правопис» допускає паралельне вживання закінчень -ові та -у не тільки щодо іменників назв істот із суфіксом -к: дитяткові й дитятку, теляткові й телятку, а й щодо всіх іменників чоловічого роду. Цим положенням, по суті, заперечено властиву українській мові диференціацію закінчень -ові, -еві (-єві) та -у (-ю), яку запропонував «Правопис» 1928 р.

Рекомендації щодо закінчень у кличному відмінку, який чомусь названо «кличною формою», яку подано після називного відмінка, цілком збігається з правилами сучасного «Правопису».

---------------------------------------

Частина 3: Правопис чужомовних слів

Найбільше розбіжностей між розгляданими правописами спостерігаємо в правописі чужомовних слів. Так чужомовне l в українській мові згідно з «Правописом» 1928 р. в одних випадках треба було передавати як тверде, тобто ле, ла, лу та л у кінці складу, в інших (особливо перед наступним м'яким складом) як м'яке, тобто ля, льо, лю, ль. Але з уваги на те, що в різні часи й різними шляхами відбувалося запозичення слів із цими звуками, не можна було точно визначити геть усіх випадків і розрядів. Лише в деяких випадках ці звукосполуки пишуться цілком послідовно, зокрема звукосполучення le «Правопис» 1928 р. радив передавати через ле: білет, галера, делегат, електричний, календар, колега, легальний, легенда, лекція, телеграма, телефон, холера, Каледонія, Палермо та ін. У словах, що прийшли до нас із Заходу (незалежно від походження), особливо в словах грецького походження, рекомендовано писати переважно ла, лу (здебільшого перед твердими приголосними) та л у кінці складу: Атлантида, атлас, пластика, схоластика, декларація, капела, класифікація, лабораторія, лабіринт, лаконізм, ландшафт, латинський, макулатура, новела, фабула, філантропія, формула, халат, шарлатан. Платан, Мон-Блан та ін. Приклади на ло: аналогія, глобус, диплом, зоологія, каталог, кілограм, колона, колонія, колоквіум, колорит, колосальний, ловелас, логіка, лозунг, локомотив, ломбард, термінологія, філософія, філологія, хлор, циклон, шаблон, Коломбо, Лондон, Лонгфелло та ін. Приклади на лу: луза, лунатизм, лупа, плутократія, Дувр та деякі інші. Приклади на л перед приголосними та в кінці слів: Алтай, Балкани, Далмація, Балтика, Талмуд тощо; бокал, васал, генерал, журнал, ідеал, капітал, квартал, консул, меморіал, мінерал, оригінал, портал, протокол, скандал, титул та інші.

Але особливо перед наступним м'яким складом рекомендовано писати ля, льо, лю, ль у таких словах: баляда, балянс, бациля, гіперболя, галянтерія,, вакуоля, заля, капсуля, клявіш, клявіатура, кляса, лябораторія, лява, лябіялізація, лятифундія, паляталізація, плаж, скаля, такеляж, шкарлятина й т. ін.; бальон, бальотувати, бльокада, віольончелл, кольоквіум. кольорит, льозунг, льомбард, пльомба, сольо, фльора, фльота, шабльон та ін.; абсолютизм, аглютинація, алювій, алюміній, балюстрада, блюза, валюта, металюргія, галюцинація, ілюзія, ілюстрація, інфлюенціа, люк, люмпенпролетаріат, люпін, полюс, флюгер, целюлоза, шлюз, Лютер та ін.; ль перед приголосними в сполученнях аль (та на початку слова, коли це арабська морфема), ель, іль, оль, уль, юль: альбатрос, альгебра, альков, алькоголь, альт, альхемія, альфа, альфабет, асфальт, базальт, бухгальтер, девальвація, калькуляція, пальто, фальсифікація, Альжир, дельфін, фельдшер; гільдія, Вільсон, фольклор, вульгарний, ультиматум; ль на кінці слова: автомобіль, ансамбль, бінокль, вексель, водевіль, деталь, дуель, мораль, пароль, спіраль, стиль, Версаль, Сенегаль та ін.

М'яким л рекомендовано передавати чуже l і в таких комплексах:

-лювати: анулювати, ізолювати, титулювати, формулювати тощо;

-люція: еволюція, революція, резолюція й т. ін.;

-ляндія: Голяндія, Зеляндія, Курляндія, Фінляндія тощо;

-ляр, -лярішй: екземпляр, циркуляр, футляр, епістолярний, капілярний, популярний;

-лярія: канцелярія, малярія й т. ін.;

-лятор: акумулятор, ізолятор, компілятор і т. ін;

-ляція: апеляція, асиміляція, спекуляція тощо;

-льний: актуальний, радикальний, спеціяльний і т. ін.;

-льоз, -льоза, -льозний: туберкульоз, скурпульозний, целюльоза та ін.

Із наведених прикладів видно, що розбіжності між рекомендаціями «Правопису» 1928 р. і сучасною практикою стосуються в основному звукосполучень ля й ль перед приголосними в сполученні аль. В усіх інших сполученнях вони в основному збігаються.

Грецьку літеру «Правопис» 1928 р. рекомендував передавати згідно з вимовою через т не тільки в словах бібліотека, театр, теологія, теорія, метода, атеїзм, а й у словах етер, катедра, міт, аритметика, логаритм, дитирамб, ортографія, етіопський, Пітагор, Атени, Картагена, Корінт, Методій, Теодор, Теодосій, Теофан і т. ін., однак «Правопис» 1945 р. та сучасний цього не прийняли, а потім пішли за російським, де цей звук ототожнений зі звуком ф.

Грецьке в у тих словах, що давно перейшли до нас безпосередньо з Візантії, «Правопис» 1928 р. радив передавати через в: Вавилон, Василь, Варвара, Візантія, Віфлеєм, Херувім, символ, диявол, але якщо ці слова перейшли до нас із Заходу, то треба було вживати б: Арабія, базиліка. Біблія, бібліотека, базальт, алябастер, Бакх, бакханка, бакханалія, барбаризм, барбар (і варвар), однак останні шість закріпилися в нашій правописній практиці з початковим в: Вакх, вакханка та ін.

Англійське w і перед голосними «Правопис» 1928 р. радив передавати через в, а не через у, як це зроблено в сучасному «Правописі»: отже Вайлд, а не Уальд, Вайт, а не Уайт, Велз, а не Уельс, Вітман, а не Уїтман, Вестмінстер, а не Уестмінстр, ват, кіловат і т. ін.

Чужомовне і в українській мові «Правопис» 1928 р. в одних випадках радив передавати через і, в інших через и. Так, на початку слова рекомендовано передавати через і, як і в сучасному «Правописі»: історія, ідея, Італія, Ісляндія й т. ін.; після всіх приголосних перед голосним, причому чуже іа передавати через ія, іе через іє, але iu через іу, іо через іо: матеріял, копія, Азія, спеціяльний, мініятюрний, амоніяк, діялект, гіяцинт і т. ін.; авдієнція, гієна, клієнт, пієтет, Трієст і т. ін.; тріумф, тріумвірат, радіус, консиліум, медіум (хоч, звичайно, гармоніювати, асоціювати, копіювати), ембріон, біоскоп, соціологія, аксіома, Онтаріо тощо. Але іноді і перед голосними скорочується: серйозний, курйоз, бар'єр, ар'єргард, кар'ера, прем'єр, п'єдестал, п'єса, п'яніно, ф'юме.

Усі ці рекомендації щодо передачі і перед голосним, як і після приголосних зубних, задньоязикових і л, збігаються із сучасними правописними нормами, але необґрунтовано «Правопис» 1945 р., як і сучасний, ідучи за російським правописом, відступив від правила про передачу чужомовного іа в середині слів через ія; так, у кінці слова за сучасним «Правописом» треба писати матерія, а в середині слова матеріальний.

Разом із тим чужомовне і «Правопис» 1928 р. радив передавати через и: в загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж, (дж), ш, ч, р; директор, методист, тип, університет, пропозиція, цифра, режим, шифр, речитатив, експеримент і т. ін., але в кінці слова і: жюрі (за сучасним правописом журі), попурі, колібрі, гаракірі, ефенді. Але в давніх запозиченнях рекомендовано вживати и: митрополит, євангелик, єпископ, католик, У власних назвах (імена людей, прізвища, географічні назви) після всіх приголосних рекомендовано вживати і: Дільман, Тіліур, Зібер, Ціцерон, Россіні, Шіллер, Жід, Мікель, Готфрід, Єдінбург, Сардінія, Тіроль, Кастілія, Бразілія, Абісінія, Сіцілія, Ляйпціг, Альжір, Чікаго, Вашінгтон, Мадрід, Брістоль, Бірмінгем, Пекін, Берлін, Вінніпег, Піренеї, Нагасакі, Гаїті, Цюріх, Потій та ін. Винятки: Анди, Воґези, Кордільєри, бо тут форма множини. Останнє видання «Українського правопису» 1993 р. зробило ряд виправлень щодо передачі чужомовного і в географічних назвах з уваги на традиційність вимови звука як и в таких назвах: Бразилія, Абісинія, Алжир, Лейпциг, Сардинія, Аргентина, Корсика, Сицилія, Единбург тощо.

Грецьке в словах давно запозичених «Правопис» 1928 р. рекомендував передавати через и: митрополит, псалтир, Ярина, Дмитро, а в словах новозапозичених із Заходу через е: летаргія, критерій, телеграф, система, атлет, оркестра, бібліотека, гегемонія тощо, а також Атени, етер, амнестія, магнет, хемія, альхемія й т. ін. Ці рекомендації, за винятком шести останніх, відповідають і сучасним нормам «Правопису». Чуже е на початку власних назв «Правопис» 1928 р. радив передавати через е, а не є: Европа, европейський, Евпаторія, Евфрат, Еспанія, але: Єгипет, Євгена, єретик.

Спостерігаються деякі розбіжності й щодо вживання апострофа та м'якого знака. Так, за «Правописом» 1928 р. треба було писати ь після д, н перед ю в словах адьютант, адьюнкт, коньюнктура. Тепер ці cлова пишемо без ь, а після д, н перед ю ставимо апостроф; ад'ютант, ад'юнкт, кон'юнктура.

Дифтонги au, ou за «Правописом» 1928 р. згідно з вимовою треба було передавати через ав, ов: авдиторія, авдієнція, автограф, локавт, бравнінг, фавна, Фавст, Штравс; Бічер-Стов, Бернард Шов і т. ін. Але Правопис 1945 р. та сучасний зігнорували цю українську фонетичну особливість і стали передавати за російським правописом через ау, оу. Дифтонг eu було рекомендовано передавати через ев: неврастенія, неврологія, невтральний, невтралітет, що, крім двох останніх, були закріплені сучасними словниками. Але німецький дифтонг eu, згідно з вимовою, «Правопис» 1928 р. радив передавати через ой: Нойман, Ойтінґ, Фоєрбах, фоєрверк і т. ін. «Правопис» 1945 р. та сучасний зігнорували цю рекомендацію й закріпили ей, еє в передачі німецького дифтонга eu.

Не врахував сучасний «Правопис» і вимови німецького дифтонга еі, який «Правопис» 1928 р. радив передавати через ай: Гайне, Швайцарія, Ляйпціґ та ін. Тут творці «Правопису» 1945 р. та наступних видань за російським зразком стали передавати не вимову німецького еі, а його написання, хоча недавно всупереч цій рекомендації з'явилися такі написання, як Айзенах, Нортгайм, кайзер, Майнгоф. Тому цей різнобій треба зняти на користь передавання зазначених дифтонгів за їх вимовою, тобто Гайне, Ляйпціг, Швайцарія, штрайкбрехер, Райн, портвайн і т. ін.

Наявні розбіжності між рекомендаціями «Правопису» 1928 р. та сучасною правописною практикою й щодо передачі кінцевих tr, dr, у таких новозапозичених словах, як бурмістер, магістер, міністер, циліндер, Олександер. Сучасний «Правопис» і словники пішли за російською практикою й передають їх без е між т, д і р: бурмістр, міністр і т. ін. Існує гіпотеза, що форми Олександр, міністр російська мова взяла з французької (Alexandre, ministre), тоді як наша мова перейняла ці слова з німецької мови (Alexander, minister). Це вияснює відмінність передавання чужих tr, dr в українській та російській мовах.

«Правопис» 1928 р. радив зберігати придихове г перед голосними в чужих словах: гарфа (а в дужках зазначено, що частіше арфа), Геллада, гістерія, гістеричний, гомонім, гієрогліф, гіпохондрія, гагіографія, Гардіян та ін. Сучасна правописна практика (за винятком слів гебраїка й похідних гебраїчний, гебраїзм і т. ін., а також готель) відкинула цю рекомендацію, і тепер пишемо ці слова без початкового г.

-------------------------------

Частина 4: відмінювання іншомовних слів, правопис прізвищ та географічних назв. Висновки

Продовжуємо (і закінчуємо) порівняння правописів 1928 та 1993 років.

Відмінювання деяких запозичених іменників

За «Правописом» 1928 р. запозичені іменники на о рекомендовано відмінювати як відповідні українські середнього (за термінологією «Правопису» 1928 р. ніякого) роду; це такі слова: авто, бюро, депо, кіно, мотто, піяніно, трюмо, саго, цицеро, а не відмінювати іменників на є, с (наприклад купе, кольє, Гайне), і (поні, равві), у, ю (кенгуру, інтерв'ю, какаду) тощо: брутто, тріо, сальдо, радіо, власні чужі імена: Золя, Інсланнді, Бенуа тощо.

Зараз існують пропозиції відновити саме таке відмінювання вказаних слів, і це викликає подив або навіть різку негативну реакцію в деяких людей. Але подібні реакції ґрунтуються головним чином на звичці та аналогічному правилі з мови північних сусідів, аніж на аргументованих підставах. Це дуже добре можна проілюструвати, наприклад, на слові авто. У російській мові, коли висловлюються про засіб їзди, вживають прийменник на перед іменником у місцевому відмінку: "ехать да машине, на велосипеде". Українська мова для цього вимагає орудного відмінка: "їхати автом, поїздом"... Не можна уявити собі в нашій мові такий вислів, не відмінюючи іменника авто: "завтра я поїду до Києва або поїздом, або авто(?), або навіть і ровером". Замінити це калькою з російської мови (ехать на машине) означало б створити комічні ситуації в нашій мові: "їхати на поїзді, на авто"... Чи не краще таки подорожувати у поїзді чи в авті, ніж на них?..

Передача на письмі іноземних прізвищ

Наявні деякі розбіжності між розгляданими правописами й щодо передачі російських та інших слов'янських прізвищ. Так, «Правопис» 1928 р. рекомендував передавати російські прізвища із суфіксами -ский, -цкой без ь: Донской, Трубецкой, а в польських, чеських і сербських суфіксах -ік, -іч зберігати і: Гавлік, Славік, Засуліч, Караджіч, Міцкевіч, Міклошіч, Ягіч. За сучасним «Правописом» російські суфікси -ской, -цкой треба передавати з ь: Донськой, Трубецькой, а слов'янські суфікси -ік, -іч передавати як -ик, -ич; Гавлик, Славик, Засулич, Караджич, Міцкевич, Міклошич, Ягич.

Правопис географічних назв

У передачі географічних назв спостерігаємо такі розбіжності: «Правопис» 1928 р. радив уживати форми: Берестя, а не Брест-Литовський, Ромен, а не Ромни, Прилука, а не Прилуки, Лубні, а не Лубни, Вовча, а не Вовчанськ, Санджар, а не Санджари, Ковеги, а не Ков'яги, Замостя, Рівне тощо. За винятком останньої назви, яку затвердила до вжитку Президія Верховної Ради України, усі інші за сучасним Правописом уживаються у формах, що їх «Правопис» 1928 р. заперечував. До назв із суфіксом -івка цілком правильно додано Кахівка, яку потім під впливом російської мови закріплено у формі Каховка. Азовське море «Правопис» 1928 р. рекомендував писати з початковим О, тобто Озівське море, а назви міст повинні закінчуватися на -ське, -цьке: Волочиське, Старобільське, Пинське, Луцьке тощо, а не Волочиськ, Старобільськ, Пінськ, Луцьк, як тепер рекомендує сучасний «Правопис».

«Правопис» 1928 р. радив зберігати закінчення -піль (а не -поль) у назвах міст: Мелітопіль, Ольвіопіль, та ін. У «Правописі» 1928 р. спостерігаємо й деякі інші написання географічних назв, які суперечать рекомендаціям сучасного Правопису, а саме: Дубровнік, Ляпювіч, Угліч, Менськ, Сімбірськ, Ртіщево, Єлец, Повєнєц, Болеславєц, Бжезніца, Пенза, Вєтлуга, Нєсвіж, Братіслава. Як видно з наведених прикладів, е, и російської та деяких інших слов'янських мов «Правопис» 1928 р. зберігав усупереч українській вимові; також зберігав він м'якість російських губних приголосних, шиплячих і р, рекомендуючи вживати після них ь: Обь, Пєрмь, Керчь, Твєрь і т. ін.

До правопису чужомовних неслов'янських географічних назв додано ще положення про потребу транскрибування тих назв, які не мають в українській мові сталих графічних норм, зокрема Маніля (а не Манілья), Тегран (а не Тегеран), Тічіно (а не Тессін), Лісбона (а не Лісабон), Льєж (а не Люттіх), Мехіко (а не Мексіка) і т. ін., які за сучасним «Правописом» тепер передаємо (з певним уточненням) за зразком, які «Правопис» 1928 р. не рекомендував.

Висновки

З усього сказаного видно, що сучасний «Правопис» порівняно з «Правописом» 1945 р. й 1960 р. зробив деякі виправлення в наближенні до «Правопису» 1928 р., хоч в останньому наявні деякі положення, що суперечать фонетичному принципові української правописної системи, але в цілому він ґрунтовніше відображав її, ніж сучасний «Правопис». Не можна піддавати сумніву, що сучасний український правопис потребує реформування, але подальший шлях його розвитку має бути предметом виваженої та дбайливої праці багатьох професіоналів з орієнтацією на національні мовні традиції та, в той самий час, на спрощення самого правопису.

Список використаних джерел

«„Український правопис” 1928 р. у зіставленні із сучасним „Українським правописом” (1993)» Бурячок А., „Число” №29-32, 1998 р.

«Чи потрібен українцям український правопис?» Пономарів О., „Урок Української” №3, 2004 р.

«Коло має бути розірвано...» Рибалко К., Рибалко О., „Мовознавство”.

«Стосунок „Проєкту” до реального українського правопису» Русанівський В.М., „Мовознавство” №6, 2002 р.

«Спочатку було слово – усне. А потім? (з історії розвитку писемної графіки)» Ткачук О., „Урок Української”.




Додано: 13-Сер-08 13:00

Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
Підписка:1
Код *: