СТИХІЯ ЄДНАННЯ ЛЮБОВІ І ВІЧНОСТІ

Спершу, узявши у руки цю невеличку книжку поезій, я був навіть подумав, що ніколи б не назвав так свою: начебто не вистачає, на перший погляд, в цьому означенні з одного боку якоїсь творчої інтриги, а з іншого ж навпаки – приземленої логічності, бо ж ніби й не зрозуміло – що і до чого дотикається. Так ніби зависає слово в імлистій смисловій невагомості. Але вже перший прочитаний вірш зітер, звичайно, ту думку і те миттєве враження, як… вільний, щедрий, добрий дощ стирає своїми потужними струменями надихану стомленим світом бліду туманність на шибці вікна-у-літо.

Так якось аж по-циганському сміливо, легко й розкішно зазвучало:
Я стала Вічністю, початком і кінцем,
І плакати я хочу а не мушу,
Кохати хочу наживо й живцем,
А не ховати від любові душу.
……
А я стихія – штиль і буревій,
Я є Любов, тендітна і всевладна.

Одразу ж приходить розуміння, що означити і пояснити такий дотик практично неможливо, бо він безмежний і всеосяжний – дотик всього до всього – дотик Любові з великої літери до Вічності з великої літери, коли, як писав колись П. Тичина: «Я був – не Я. Лиш мрія, сон…», коли (за ним же): «Прокинувсь я – і я вже Ти…» Тобто ідеться про такий собі «дотик-вникнення», «дотик-углибання» до суті і сенсу явищ, до сутності матерії, до аж кривавої серцевини вселенського Ідеалу. І тоді навіть чорно-білість ілюстративної зримості цієї збірки, карбована художницею Роксоланою Туменко, не здається вже мінливо-траурною, а бачиться осмислено-урочою, як пруг березневої «чорної тропи» по ще майже чистих, майже цільних снігах. І тоді насправді, «замружившись від поцілунків сонця, покинувши всі розсуди і здогади», відчуваєш як:
Час зволікає й, певно, не соромиться
Порушити всі графіки і розклади…

Час і дійсно – Великий Обманщик: інколи, ніби вже й піднявши на крила, він чомусь раптом знову надовго ховає менестрелів (особливо ж новітніх чураївн…) у сивому захмар’ї звичайного побуту – в нібито житейській, природній щасливій нормальності, яка чомусь часто гасить і порив, і талант. Лише небагатьом вдається, викохуючи дітей і квіти, вибудовуючи космос власного дому, викохати іще й досвід сприйняття видимого і невидимого та вибудувати власний Храм, в якому затишно і молитися, і любитися, щоб «змити попіл давнішніх образ, щоб не злякатись почуття і дива». Якщо не зневажать вони самі себе, то, дивись, що й повернеться до них, бува, натхнення і:
…десь озветься те, що не вмира…

Оновлене, в нестямі затріпоче,
І оживе історія нова
Про зраджене й відроджене дівоче.

Взагалі ж то лише одиниці насправді спромагаються повернутися… А у нас уже не можна губити віщі голоси: кожна втрата – крок до загибелі Роду, п’ядь українського Всесвіту проковтнута «мокшанським міром».
Зараз ось аж перехрестився я: «Дякую тобі, Господи, що поводивши чарівними зоряними манівцями, все-таки повернув Ти майже онімілій Таврії оцю її співучу амазонку – Павліну Туменко!»
Більше десяти років тому, анонсуючи дебютну добірку віршів Павлини у журналі «Хортиця» я у своїй передмові писав: «Дивився я на Павліну і думав: “Хто ж ти така, дівчино? Зірочка?.. Метелик-одноденка?..”
А вона, хвилюючись, розповідала:
– Вірші пишу ледь не потайки: мама теж колись писала, тому дуже боїться, що розіб’ю собі серце, щось пропущу в цьому житті. Не свариться, ні! Проте “розстроювати” її зайвий раз не хочеться...
– Що ж, мудра у тебе мама, – кажу. – Поетам легко не живеться. Та ж серце скоріше надірвеш потім, думаючи, що “могла, проте не зробила”, що “все могло бути якось по-іншому”... Життя не марнуй! Коли виникає дилема: дописувати вірш чи йти на побачення, звичайно, обирай друге! Не квапся. Гонорарів “за рядки” все одно давно вже не платять.
Засміялася: – Добре! Я вже й сама бачу, що це – “невиліковне”... Ой! Пора бігти, бо пара уже починається.
І побігла сходами угору, немов у небо...
З тих пір більше й не зустрічалися: то у мене – “діла”, то у неї – “справи”. Чи пише щось? Не знаю. Надіюся,що пише, бо сама ж сказала – “невиліковне”...».
Отже, схоже, долю цій поетесі я і наврочив, і напророчив? Перехрещуся іще раз, радіючи з того, що хоч не зурочив. Так, може, мені б і хотілося, аби її поетичний доробок повернення був і вагомішим, і голоснішим, але ж за цією Жінкою сяє іще щасливими очима Муж і ячить весінньо Син… А те ж – хіба для Українки не основне?
Поезія Павліни не кричить – жебонить, як спокійна степова річечка, що, ніби маленька і, здається, міленька, наснажує в Степу все живе і дійсне. Глибини в ній не явні, але дивовижні! Тому:
… варто зазирнути в ті глибини,
Мигцем побачити нестримний синій вир,
Те джерело, яке народжує краплини
Для райдуг-посмішок і для потоків з гір,
Для світлих помислів і щирого кохання,
Для лету літ, але в галактиці своїй,
Для щебетання, плескоту й зітхання,
Для всіх подій, що виткані із мрій.
Гадаю, і громогласності, і невпинності, і буремності іще додасться цій Пісні з літами та веснами. Не може не додатися, бо й так занадто довго чекало її наше полинне Безмежжя.
Хочеться побажати Павлінці щасливого творчого і житейського майбуття. Хочеться побажати їй також і надалі відчувати себе мудрою Рікою-Любов.
Чуєте, як шепоче ігриста срібна хвиля? Тихо, але могутньо, котить вона луну материнського Знання у Вічність:
Шукаю проталини в поглядах криги,
В долоні збираю яскравих зірок,
Чекаю світанку і трохи відлиги,
Читаю новели з прозорих думок.
Просити у відповідь оди не стану,
Нехай лиш у душах весна проросте,
Врятований пагін зав’ється лісами,
Наповнить живицею кволе й пусте.
Торкатимусь словом одвічним-правічним,
Шукатиму шлях, що не має кінця,
Нестиму вогонь у широтах північних,
Зцілятиму дотиком змерзлі серця.
І від того, принаймні мені, таки додається впевненості у завтрашньому дні нашої журавлиної України.

Олег ГОНЧАРЕНКО,
член НСПУ


Павліна Туменко. «Дотик», в-во «Люкс», м. Мелітополь, 2017 рік.



Додано: 11-Вер-17 09:43

Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
Підписка:1
Код *: