Українським шляхом з Ніжина до Мельбурна: до 125-річчя від дня народження Марії Малиш-Федорець

У вітчизняних енциклопедичних виданнях немає біографії цієї актриси: навіть в енциклопедичному довіднику «Митці України» (Київ, 1992). Інформацію про життя та творчість української артистки Марії Малиш-Федорець подають «Енциклопедія українознавства» (діаспорне видання нині в Україні перевидається) та спеціальна театрознавча література.
«...Вона мала чудові акторські дані Це була гарна жінка середнього зросту, пластично виразна, з цікавим обличчям, гарними очима, приємним грудним від природи поставленим голосом, їй, актрисі глибокого сильного темпераменту, вдавалися ролі палких натур і кокеток. У ліричних ролях вона була слащавою, а іноді впадала в мекло-декламацію. Добре грала в комедії...», - так писав про актрису режисер Василь Василько.
Народилася вона 2 лютого (20 січня за старим стилем) 1885 року в Ніжині на Чернігівщині в родині мирового судді Родина була великою: чотири хлопчики і три дівчинки. Марія була найменшою і не пам'ятала матері, бо та померла, народивши останню дитину. Батько залишився вдівцем, але подбав про те, щоб усі діти отримали освіту в Ніжинській гімназії. Сімнадцятилітньою Марія бере участь у виставах ніжинського аматорського гуртка, керованого Марією Заньковецькою. Аматорка дебютує в «Суєті» Івана Карпенка-Карого, зрежисованою Заньковецькою. Це було 1906 року. Ось як вона сама розповідала про це в Австралії Дмитру Нитченку.
«Ця вистава була великою новиною для Ніжина, бо ніхто з нас досі не грав на сцені. В передньому ряду сидів Садовський, а між глядачами - наші батьки й родичі. Напередодні Марія Костянтинівна зібрала нас у своєму домі. Після чаю вона сіла до роялю і почала співати циганську пісню з «Циганки Ази»: «Даремно я по цілім світі тебе шукаю, друже мій». Потім, на пропозицію Заньковецької, ми заспівали народну хорову пісню «Ой, що ж то за ворон». Вона теж підтягувала, а Микола Карпович заспівував, прислухаючись до наших голосів. А потім вибрав з усіх нас Івана Ковалевського, мене, Галю Ніжинську, Лізу Хуторну і Юхима Миловича.
На другий день після вистави ми знову зійшлися у Заньковецької, і Садовський відібрав згаданих вище до свого театру, який відкрився в Полтаві. Батьки багатьох з нас не відпускали, були плачі і сцени».
У ролі Наташі з «Суєти» дебютує Марія і на професійній сцені 1906 року. Заснований двома корифеями колектив, що увійшов в історію під назвою «Театр Миколи Садовського», буде стаціонарно працювати в Києві, а 1920 року останні вистави театру будуть дограватися в Кам'янець-Подільському. Сюди був запрошений і відомий актор Іван Мар'яненко, дружина Карпенка-Карого Софія, Олександра Герцик - дружина відомого співака Івана Козловського. З першого до останнього дня у цьому театрі весь час працювала Марія Євгенівна Малиш-Федорець. Маючи гарний голос, меццосопрано, Марія закінчила 1912 року драматичну вокальну школу ім. Миколи Лисенка.
Глядачі та критики відзначали актрису як талановиту виконавицю героїчних та характерних ролей у драматичних і оперних виставах театру Миколи Садовського: Варка («Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Ликера («Зимовий вечір» Михайла Старицького), Юнона («Енеїда» Миколи Лисенка), Одарка («Запорожець за Дунаєм» Степана Гулака-Артемовського) та інших.
Цікавими акторськими знахідками критик Софія Тобілевич у книзі «Мої стежки та зустрічі» називає три роботи: «Образ Варки з «Безталанної» був саме тим, що найкраще вдався артистці. Роль чарівниці надзвичайно їй пасувала. Тут якнайкраще відчувалася якась дика темпераментність. Такими ж рельєфними, переконливими були в неї образи дружини Богдана Хмельницького Гелени та Амелії в «Мазепі».
Партнерами на сцені були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Северин Панківський, Іван Мар'яненко, Олександр Певний, Лесь Курбас.

Режисер Микола Садовський часто добирав до репертуару такі твори, де були ролі для сценічного партнерства з ученицею-улюбленицею Марією Малиш-Федорець. Так, в дуеті «Камінний господар» Лесі Українки (Командор і Донна Анна), «Ведмідь» Антона Чехова (Смирнов і Попова). Про останню названу спільну роботу критики писали: «...Це була справжня весела комедія, феєрверк барв філігранної психотехніки артистів!»
З успіхом виступала Малиш-Федорець не тільки в класичних п'єсах, а й у сучасних, що знайшли своє першопрочитання на сцені театру Миколи Садовського: Марина («Зачароване коло» Леоніда Риделя), Оксана («Про що тирса шелестіла» Сергія Черкасенка). Театральні критики, відзначаючи позитивне у творчості Малиш-Федорець, вказували і на вади акторських робіт - нерівність гри, зайву ефектність, втрату інтуїтивно знайденого малюнку ролі у подальших виставах. У деяких рецензіях висловлювалось негативне ставлення до особистого життя актриси, звинувачення у творенні любовного трикутника Садовський - Заньковецька - Малиш-Федорець. У цих рецензіях творчість актриси не розглядалась.
У роки війни Марія Малиш-Федорець опиняється в Німеччини, в 50-х роках переїздить до Австралії. На сцені Народного Дому в м. Мельбурні в її режисурі йшли вистави «Наталка-Полтавка», «Майська ніч», «Чорноморці». У спектаклях брав участь і чоловік Марії Євгенівни Іван Мартинюк (на сцені Миколаєнко).
У1997 році батьківщину свого чоловіка вперше відвідала вдова уродженця Ніжина художника Вадима Доброліжа пані Валентина. Побачивши в краєзнавчому музеї фото нашої героїні, вона радісно вигукнула: «Це ж Малиш-Федорець! Ми зустрічалися з нею в Ганновері в 1945 році». На моє прохання вона написала спогади про ту зустріч.
«Вліті 1945 року наша родина прибула до Бад-Недфорда (десь за 30 км від Ганноверу). Там вже зібралося чимало українців, які боялися повертатися на «родіну». Серед них були диригент київської опери Горбенко, його дружина (балерина), піаніст-педагог киянин Вадим Кіппа, співак Неділько (здається баритон) та інші хорові співаки і танцюристи. А також Марія Малиш-Федорець і її чоловік Миколаєнко.
Створився невеликий ансамбль пісні і танцю. Виступали: балетне тріо, хор з 16-18 осіб. Кіппа виконував твори Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Шопена. Сопрано «X» (не пам'ятаю прізвища) співала твори українських і західноєвропейських композиторів, виконувалися драматичні скетчі. Миколаєнко співав «Сонце низенько», «Ніч яка місячна» та інші пісні.
Концерти відбувалися у будинку-готелі, де мешкали артисти і їхні родини. На одному був присутній представник військової управи. Йому сподобалося, і він запросив артистів виступити у військовому британському клубі. Виступ випав успішно, і після того ансамбль давав концерти в інших військових частинах Ганновера.
Під час кількамісячного знайомства ми заприятелювали з парою Малиш-Федорець-Миколаєнко. Це були талановиті і щирі люди, і приємно було з ними спілкуватися».
Ще один цікавий спогад з книги Дмитра Нитченка «Силуети».
У 1936 році Московський військовий округ запросив український театр поїхати з виставами на північ. Це було вперше від часів революції. Вийшовши на вулицю в Архангельську, Марія Малиш-Федорець побачила велику афішу а біля неї змарнілу обшарпану жінку. Та наблизилася і назвала актрису по імені. Це була Варя Маслюченко - дружина репресованого Остапа Вишні. Її з дванадцятирічною донькою теж вислали на Північ. Колишня актриса театру Курбаса, Гната Юри ходила до праці прибиральниці за сім кілометрів по льоду. Марія запросила Варю на виставу
«Коли заграли увертюру до «Наталки-Полтавки», по залі прокотився стогін, - згадувала Малиш-Федорець. - Адже більшість глядачів були засланці з України. Коли була сцена розмови Терпелихи з Наталкою і я сказала «Убожество і старість моя силкують мене скорше віддати тебе заміж»..., я побачила, як багато навіть чоловіків залилися слізьми. В залі зривалися ридання. А коли Петро заспівав «Ой, умру ж я мила, а ти будеш жива, чи згадаєш мила, де моя могила», стогін ще більше сколихнув залю: поруч стогонів і плачів зірвалися оплески. Адже тут, на засланні, щодня вмирали сотні наших людей від голоду і непосильної примусової праці та знущання.
Після третьої дії, коли весь ансамбль співав: «Начинаймо веселиться...», всі встали з місць і кричали: «Слава! Слава українським артистам!».
Марія Євгенівна померла 5 квітня 1960 року в м. Мельбурн. Похована на цвинтарі Фокнер. Через 35 років після її смерті вперше в Ніжині в краєзнавчому музеї відбувся вечір пам'яті, який підготувала і провела театрознавець музею Марії Заньковецької в Києві Ганна Лемещенко. Тоді ж з'явилася і перша публікація про нашу землячку - ученицю Заньковецької. На неї відгукнувся племінник Марії Малиш-Федорець, який проживав у Москві. Він і його діти носять прізвище Малиш-Федорцов.

Джерело: Надія Онищенко
Деснянська правда (вільна) №13 від 4 лютого 2010



Додано: 05-Лют-10 17:11

Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
Підписка:1
Код *: